— Ви б погортали паспорт! Хоча б до третього фото.
Захар грюкнув дверима, вдавши, що не почув.
Уже надворі, намагаючись сховатися під перекособоченою парасолею, що наїжачилася зламаною спицею, Захар усе-таки розгорнув Льонин паспорт.
Усі казали, що у вісімнадцять вони були дуже схожі. Тільки Льоня стригся коротко, а Захар навпаки — мав довге волосся. Це вже згодом у нього з’явилися залисини. А Льонька наїв собі щоки… Він перегорнув сторіночку — Льоні двадцять п’ять. У нього дурнуваті вуса… Захар підчепив пальцем попсовану річковою водою другу сторінку. І ледь не впустив паспорт.
На третій світлині братове лице було точнісінько таке, як тиждень тому, коли його ховали. А ховали Льоню в закритій труні — через обличчя, що до непізнаваності обгоріло під час пожежі.
…Коли Захар повернувся в кав’ярню, увірвавшись, мов вихор, до напівтемної зали, Чоловіка в Червоному ніде не було. Тільки клята тека лежала на столі — витріщалась із моторошних світлин невидющими очима обгорілого Льоніного трупа.
Колись йому цю теку продав був якийсь сліпий. Захар зустрів його рано-вранці, йдучи на роботу. У дзеркальних окулярах і чорному бушлаті, він розгублено стукав довкола себе ціпком на перехресті, й видно було, що заблукав. Не місцевий. Запитав, де зупинка. Захар показав. А тоді сліпий почав просити купити в нього якісь журнали. Дістав із‑за пазухи грубу картонну теку, заходився пхати йому в руки й сльозливим голосом благав купити бодай щось. Захар відмахнувся й пішов було далі, аж тут цей тип розсипав журнали і почав рачкувати по землі, силкуючись їх позбирати. То була добірка тижневика, який видавали в обласному центрі. Захарові й задарма не потрібна була така макулатура. Але сліпий мав такий безпорадний вигляд, що він, ясна річ, повернувся, щоб допомогти.
Й ото він бере один із журналів і пхає сліпому до рук, аж ось бачить, що з обкладинки на нього дивиться усміхнене лице його брата: «Новий головний технолог Буськового цукрового заводу — про майбутнє відродження». Брат переїхав сюди років на два раніше, а згодом доля (а може, бісів цукровий завод) заманила сюди і Захара. У тижневику було велике інтерв’ю з братом і фотографії. Багато неймовірно красивих кольорових знімків Льоні з дружиною в них удома. На подвір’ї, на ґанку… Ось вони п’ють чай за столом, ось брат показує лазню…
— Купіть, будь ласка, — попросив сліпий. — За скільки хочете купіть.
— Добре… Я взяв би оцей…
Захар неуважно попорпався у кишенях, вийняв єдину двохсотгривневу купюру й сумно втупився на неї.
— Вистачить навіть монетки, — мовив сліпий, дивлячись кудись убік, наче силкувався розгледіти в порожньому небі бодай одну пташку.
— Так монетки якраз і немає…
На слові «немає» Захар виразно відчув, як щось дзенькнуло об нижні зуби і опинилося під язиком, і через це у нього вийшло якесь непевне «емае». Скривившись від металевого присмаку, він здивовано виплюнув на долоню невеличку мідну монету. З її ввігнутого боку на Захара дивилася сова.
— От і дякую вам! — зрадів сліпий і схопив монету з долоні.
— Це фокус? — сторопіло пробубонів Захар.
Замість відповіді сліпий втелющив йому теку з купою журналів і, насвистуючи, бадьоро пішов звідтіля.
Захар так і доплентався до пожежки — тримаючи теку в оберемку, наче в’язанку дров.
Колись тут була повноцінна пожежна частина, на чотири авто, але потім усе розвалилося і її зачинили. І нині, поки всі чекали відкриття заводу, було ні се ні те: лише двоє бійців, Захар і єдиний сто тридцять перший «ЗІЛ», що безвиїзно стояв у гаражі через давно «здохлий» двигун. Захар пройшов повз підлеглих, ледь обдарувавши їх чимсь схожим на «доброго ранку», прослизнув у свою комірчину, з порогу пожбурив теку з рештою журналів у смітницю і вмостився на дивані з отим єдиним числом, що дивився на нього братовими очима.
Льоня з дружиною нудотно солодко всміхалися з добрячого десятка світлин. Складалося враження, що в їхньому домі не лишилося жодного закутку, де вони б не встигли попозувати. Неначе вихвалялися: «Он воно, який у нас дім!» Захар і сам знав, що дім їхній був найкращий у селищі. Красивий. Немов створений для глянцю.
До будинків Захар мав слабкість. А будинки з журналів були його мрією. Він щоразу переконував себе, що журнальні будинки — несправжні. У реальному житті таких не буває. Занадто чисті, занадто затишні, занадто світлі. Його власний дім завжди скидався на барлогу, що потребує ремонту, або ж тим таки ремонтом роздовбану. За великим рахунком, це була протилежність будинків із журналів. Реальність на тлі мрії.