— Передумали? — замість «алло» мовив незнайомець, коли Захар зателефонував йому після зустрічі в «Мінотаврі».
— Що ви хочете взамін? — запитав він. — Що ви хочете, щоб папка більше не поверталася?
— Послугу. Одну невеличку послугу.
Розділ 50
Троє життів Гали Приходько
Андрій пішов у вбиральню. Субота й Оксі мовчки сиділи за порожнім столом. Вона відчужено дивилася у вікно. День напрочуд швидко згас і крізь шибки «Мінотавра» вже зазирали сизі зимові сутінки. Десь неподалік гудів роторний снігозбирач — Захар доводив до кінця почату роботу. Субота не зводив із Оксі очей. Вона була прекрасна у своїй аристократичній блідості. Поліцейський здивовано зауважив, що навіть сукня в засохлих брунатних плямах її не псує. От хіба що ідіотська хустинка зайва. Наче обривок ланцюга на шиї пса, що зірвався з прив’язі.
— Той-во… Слухай… — почав Субота, і вуха його спалахнули. — А тобі реально нравицця, коли грубо…
— Що? — Оксі аж подумала, що не те почула.
— Ну коли тебе Арсен… Я дивився й не міг понять, чи ти од болю кричиш, чи од удовольствія… — дільничний помітно розтягував слова, його добряче розвезло. — Мені даже хотілося тебе защитить…
На його обличчі вигравала п’яна напівусмішка.
— Віталік! Перестань! Господи, який же ти гидотний! Хотілося йому… Защитить…
— Просто той-во… Єслі нравицця, ти скажи… А може, тобі не нравицця, а просто діваться нема куди…
— Субота! — вигукнула Оксі, і кілька людей озирнулися на них. — Стули пельку!
Не надто й знітившись, Субота із задоволенням обмацував Ксенію масним поглядом — від подолу сукні до чорних кучерів волосся. І будь-хто побачив би, що відображення Ксені в очах дільничного — оголене.
— А чого ти не сказала йому про папку? — запитав він.
— І що сказати?
— Що то не просто папка! Ти ж знаєш! Чо’ мовчиш? Як він мені не вірить, то чо’ ти не скажеш!
— Бо це просто папка, — вочевидь перекривляючи Суботу, грайливо відповіла Ксеня.
— Що в ній було, коли ти її знайшла?
Ксеня раптом перелякано відсахнулася, наче Субота примудрився проникнути в її таємниці, значно інтимніші за ті, які можна довідатися вночі під вікнами їхньої спальні.
— Іди проспися, Віталік!
— І кстаті, чого вона вже не в тебе, га? Куди ти її поділа?
— Віталік! — в очах Оксі зблиснула лють. — Я не випитувала в тебе тих твоїх таємниць! Ти сам почав розповідати!
— А це того, Ксюшечка, шо я не строю із себе целки, як ото нєкоторі! А ти щитаєш, що лучча за всіх? І боїшся, що Андрюха взнає, яка ти на самому ділі гнила? Він понравився тобі, я ж бачу…
— Заткнися!
— Крепкий хлопець, ге? — не вгавав Субота. — Ого-го, як може руку викрутити!
Здавалося, вона зараз зацідить йому. Та Ксенія лише нервово посмикувала ногою.
— Чого ти від мене хочеш?
— Шоб ти перестала брехати, Оксі! Шо було в папці?
Вона пригадала, як уперше розв’язала шворки на старій картонній течці, що якось опинилася на столі в ординаторській. Як кава вислизнула з рук, розляпуючись по столу… Як запирала халат у мийниці…
— Не твоє діло! — прошепотіла Ксенія. — Розкажи мені краще про послугу, як такий чесний! Що ти натворив, Віталік?
Він втупився в неї пустим каламутним поглядом. Ксенія намагалася розгледіти щось у Суботиних очах, коли він п’яно хитнувся на стільці й радісно промовив:
— О! Андрюха йде!
Субота підвівся, помітно коливаючись. Підійшов Андрій і підозріливо поглянув на них:
— Чого це ви такі? Погризлися чи що?
— Я вопше нипричому! — обурився дільничний і непевно поваландався до виходу.
Субота — вирубався. Усю дорогу бурмотів щось про Арсена. Щось штибу «торбу на голову — і признається, як миленький». Прийшов, оперся на стіл, прокричав щось на кшталт «фігасє я п’яний!», обвалився у своє крісло, наче йому по голові навернули. І застиг із роззявленим ротом, наче помер.
— Гей-гей! Чого це ти? — Андрій кинувся до нього.
Той не рухався, але дихав глибоко і рівно. Андрій притиснув пальці до його шиї — пульс нормальний.
— Віталік! Віталік, прокинься!
— Можеш не старатися, — байдужо озвалася Оксі.
— Як так «не старатися»? Та скільки він там ви… — здогад обірвав його думку на півслові. Він раптом пригадав дивні, ніби занадто складні рухи Ксюшиних рук, коли вона розливала в «Мінотаврі» горілку. — Ти?!
— Та ясно, що не ти! Розвісив вуха… Чувак тобі сам в убивстві зізнається…