Аж ось загриміла бляшанка, і вона прокинулася. У слабкому неясному світінні її очі давно навчилися відрізняти відтінки пітьми, і вона легко могла вирізнити темні рухомі плями щурячих тіл. Дівчинка скочила. Вона ще пам’ятала, як одна вкусила її уві сні, і боялася наближення цих дрібних метушливих тіней. Хоча останнім часом вони майже перестали на неї зважати — щурів дужче цікавили бляшанки, із яких Надя випила «супчик». Вони частенько ганяли їх по підлозі, як ганяють м’яча дворові дітлахи.
От тільки зараз їхня метушня була якась незвична — ціла зграя тіней металися по підлозі, оскаженіло накидаючись на банку.
Плесь! Плесь-плесь!
Щури давно вже не лякалися її плескання. Вони ще гучніше застукали консервною бляшанкою. До Надиного носика долинув приємний і напрочуд сильний запах «супчику», і дівчинка подумала, що пацюки зуміли відкрити нову непочату банку. І зараз розіллють або вип’ють весь її «супчик». Пронизливо верескнувши, Надя побігла просто в скупчення метушливих тіней. Щури налякано відскакували і знову несамовито кидалися до банки, аж ось Надя пхнула її, кілька тіней кинулися врозтіч, вона вхопила бляшанку і відбігла якнайдалі від пацючого кишла. А ті кинулися до місця, де лежала банка, і почали битися за право вилизувати жирні плями.
Надя обережно обмацала банку. Пальцями відчула гострі, нерівні бляшані краї, що обрамлювали чималу дірку. Таку велику, що Надя змогла запхнути всередину пальчики й витягла запашний соковитий шматок чогось такого неймовірно смачного, аж голова запаморочилася, коли кусник опинився у неї в роті. Вона з’їла половину всього, що там було, і вперше за весь час відчула, що справді наїлася. Поставила решту банки так високо, як тільки змогла, — на приступку над головою, де вона ховала відкриті бляшанки з «супчиком».
Їй знову захотілося спати, і дівчинка вирішила лягти. Тим більше, що півморок знову згустився, перетворившись на повноцінну пітьму — отже, нагорі теж настала ніч.
Але спершу Надя знайшла одну банку з-під «супчику» і поклала простісінько в центр зворохобленого пацючого кишла. Нехай відкриють іще одну…
Надворі остаточно стемніло, і в поліційний відділок уже зазирав низький місяць. Звідкілясь здалеку долинало надсадне гудіння снігозбирача. Субота розмірено сопів, схиливши голову на груди. Гала вчепилася обіруч у чашку з гарячим чаєм і тремтіла всім тілом, наче від холоду.
— Я була вдома, — розповідала вона. — Сьогодні чомусь увесь день звертала увагу на оті малюнки на шпалерах. Пам’ятаєте, ви знайшли за диваном? І раптом згадала, як ми їхали сюди з Харитоном і минали зупинку. Тут, за річкою. Вона ще розфарбована малюнками з мультиків… Тільки потворними. Так от, я раптом абсолютно чітко згадала, що вже була там. Тобто, я знаю, що не була. І що позавчора приїхала сюди вперше в житті. Та однак у моїй голові вже є такий спогад. І зовсім не як дежавю, коли здається, наче все повторюється. Того разу все було інакше: ми їхали вночі, а не вдень, і снігу не було… Може, і не зима була. Я не пам’ятаю коли. Може, зовсім недавно, а може, ні, — Гала раптом узяла його за руку. — Ви мені вірите? От до цього моменту — вірите?
— Вірю, — просто відповів Андрій.
— Добре, — кивнула Гала. — Бо далі буде складніше. Далі я сама не вірю…
Вона замовкла. Ковтнула чаю, здригнулася — гарячий. А очі навіть не змінили виразу. Наче жили окремим життям. Навіть не так — вони жили зараз в іншому часі та місці. І не складно здогадатися, де саме: там, де була розмальована зупинка і ніч, і калюжі, затягнуті кіркою льоду — чи то безсніжної зими, чи то ранньої холодної весни.
— Того разу ми не просто проїхали, — сказала Гала. — Ми спинилися, щоб підібрати якусь дівчинку. Чужу. Абсолютно точно: я тоді вважала, що чужу. Але тієї миті, коли взяла її за руку…
Вона замовкла, намагаючись впоратися з диханням, засопіла, та зрештою не стрималася й заплакала. Він мовчки подав їй серветку.
— Вибачте… — схлипнула Гала. — Ви вважаєте мене божевільною?
— Мене самого тут вважають божевільним, тому… Я не кваплюся з висновками.
— Дякую, — прошепотіла вона самими вустами.