— Ви сказали, що взяли її за руку.
— Узяла. Я взяла за руку геть чужу, незнайому дівчинку. І тієї ж миті вона стала моєю дочкою. Не знаю, як це змалювати. Навіть не стала: тієї миті, як я до неї торкнулася, вона завжди була моєю дочкою. Розумієте? Моєю маленькою Надею, в якої аутизм і затримка розвитку. І наче ми їдемо додому попутками і стоїмо на цій зупинці вже цілу годину. І ось фари, і я голосую…
Вона глибоко й судомно вдихнула, намагаючись впоратися з емоціями.
— У мене в голові троє різних життів, — вела далі Гала, — але всі три — мої. В одному я приїхала сюди позавчора і нікого тут не знаю. І ніяких дітей у мене немає. У другому я приїхала сюди значно раніше… У мене теж не було дітей, і пам’ятаю, мене бісив водій і те, що він збирається когось підібрати дорогою за мої гроші… А в третьому… У третьому житті я живу тут дуже давно. Знаю тут кожного собаку, і кожен собака знає мене. І в цьому третьому житті у мене є дочка. Моє сонечко, моя радість, моя Надійка! І вона… Вона зникла…
Її плечі затремтіли, і Гала зайшлася гіркими беззвучними слізьми.
— Боюсь, я не знаю, як усе це пояснити… — обережно мовив Андрій.
— Не треба! Не треба нічого пояснювати! Просто ви той, хто шукає мою дочку, — а отже, ви мені вірите! Вірите, що вона таки справді зникла!
— Вірю. І вірю навіть, що ми разом її знайдемо.
— Дякую вам! — вона рвучко взяла його за руку і гарячий чай розляпався їй на пальці й на коліно, та вона навіть не зауважила. — Мені більше нічого не потрібно! Просто допоможіть її знайти!
— А ми ж уже з вами зустрічалися, ви пам’ятаєте?
— Так, ви виступали в залі, а я…
Він жестом урвав її:
— Ні-ні, раніше. Ви лежали в лікарні, пам’ятаєте?
— Ні… Я лежала там із Надею?
— Ні, Надя зникла, і ви опинилися в лікарні вже після того — пам’ятаєте, чому?
— Не пам’ятаю нічого такого. Лише те, що прийшла додому, а її немає…
— А далі?
— Нічого… Я плачу, бігаю подвір’ям і гукаю її. А тоді — оце інше життя, й ми їдемо в автобусі… І ви зустрічаєте мене й ведете додому.
— Ясно, — він розчаровано похитав головою.
— Ви знаєте, де її шукати?
Він повагався рівно секунду, стиснувши губи у білу смужку. Згадалися фіолетові синці на витонченій дівочій шиї. У грудях знову скипіла лють — наче кислота, що зжирає цинкову пластинку. Андрій тоді підійшов до заснулого дільничного, запхнув руку йому під куртку й дістав пістолет.
— Я знаю того, хто знає, — відповів він. — Думаю, вам краще залишитися вдома. Я неодмінно знайду вашу дочку. Обіцяю.
Розділ 51
Місячна тінь
Над селищем Буськів Сад біснувався вітер. Сніг у брудно-сірих хмарах давно вичерпався, і тепер вітер розкидав марне клоччя туману, оголюючи темний небесний купол, що зяяв пробоїнами перших зірок.
Із настанням пітьми з віддалених закапелків душ мешканців селища Буськів Сад на світ виходили демони. Показувалося осердя сердець. У розум вривалися схожі на чуже шепотіння паскудні думки і самі собою спливали на поверхню виродкуваті ідейки. А втім, від усієї цієї демонології так і віє прозою найманих квартир. І саме в цьому Буськів Сад нічим не відрізнявся від будь-якого іншого містечка на землі. Єдине, чим селище насправді було унікальне, то це тим, що демонів тут можна узріти у звичному для людського ока спектрі електромагнітного випромінювання. Простіше кажучи, за світла. І зараз ідеться про сріблясте сяєво місяця.
Того вечора його втомлений лик дивився на засніжене селище з відвертою зневагою.
— Якого лисого! — рипучим голосом запитувався сліпий бармен, мерзлякувато горнучись у важкий бушлат. — Вона не повинна була пригадати!
Цього разу він був без окулярів. Порожнеча витікала з його невидющих очей брудними патьоками, креслячи чорні доріжки, наче він був моторошним повсталим із пекла клоуном, що плаче.
— Любов! — дзвінко відказала черниця і, приклавшись до мундштука, затягнулася ядучим цигарковим димом.
— Це навіть не її дочка! — він презирливо скривився.
Вони сиділи в червоному «ягуарі» на пагорбі, в підніжжі якого розкинулося засніжене селище. Спортивне купе на вузькій білій дорозі мало такий недоречний вигляд, наче свиня на церковній службі.
Шумно затягнувшись, черниця видихнула в салон цілу хмару смердючого диму, і бармен надсадно закашлявся.
— Що за паскудство ти куриш… — шанобливо прохрипів він.
— Фосген! — вона задоволено рохнула.
Бармен нетерпляче тарабанив пальцями об кермо.