— Добре. Тоді забудь про це, зрозумів?
— Що значить — забудь?
— Ти як мені зараз сказав? Що фельдшер, а не експерт. От і закрий рота, якщо не експерт! Ясно? Не можеш підтвердити — не заважай.
— Стоп-стоп-стоп… Я не… Алло! Алло!
Розділ 53
Обмежена пропозиція
Вівсянки — денні пташки. Вони не ширяють над нічними селищами. А тим більше — не залишаються зимувати там, де сніг укриває землю крижаним покровом. Та в небі над Буськовим Садом того вечора і досі літала непримітна пташка. Вона вперто опиралася сильним висхідним потокам, що прагнули занести її у височінь — туди, куди птахи відлітають, а люди, як ми пам’ятаємо, потрапляють. Якщо, звісно, заробили. Якщо заробили…
Непримітна пташка вівсянка не хотіла покидати свого пташеняти, аж поки нарешті побачить, що з ним усе добре.
Того вечора, залишаючись над проклятим селищем, вівсянка бачила і решту птахів — так чітко, наче вони й не марудилися у грузьких, прив’язаних до землі, тілах, а линули в нічному небі разом із нею.
Вона бачила жовтоногу зозулю, яка щосили намагалася втиснути велике шкіряне крісло, що в ньому спав дільничний Субота, у вузькі двері його кабінету. Багато птахів бояться зозуль, бо забарвленням і навіть манерою літати вони схожі на яструбів. Насправді ж, їхні крихітні кігті не здатні вбити іншої птахи, а дзьобом вони можуть, щонайбільше, розколоти панцир жука. А хоча… У певному сенсі зозулі, мабуть, небезпечніші й за яструбів.
Вівсянка бачила птаха, який дрімав у грудях селищного голови Павла Борисовича. До речі, якби ви спитали в нього самого, мер назвав би себе саме яструбом. Щонайменше, яструбом. Та насправді ж у грудях Павла Борисовича гороїжилася велика синиця. Ота симпатична пташка, грудки якої відливають золотом, а спів нагадує перегук срібних дзвоників. Саме та, що нападає на слабших пташок, розбиває дзьобом голову і випиває мозок. Саме та, що вишпортує на світло поснулих кажанів і легко вбиває безпомічних, щоб об’їсти з кісток ніжне м’ясо. І так, вони ще й трупами не гребують — ані синиці, ані Павло Борисович.
Вівсянка бачила і того, хто вмостився у кріслі дільничного поліцейського. Сам Віталік Субота уявляв себе вороном — мудрим птахом, що вміє чекати. Але вівсянка бачила індика — того, що злітає лише тоді, коли за ним женуться, й забуває партнерку тієї ж миті, як закінчує паруватися.
Єдине, чого вівсянка чомусь не бачила, — що за птах був високий чоловік, який брів зараз у бік центральної площі.
Вона літала над ним коло за колом, але не могла роздивитися. І тоді, долаючи висхідні потоки, полинула вниз. Вівсянка тріпотіла над самісінькою його головою, та однак нічого не могла розібрати. Аж ось високий чоловік почув шум крил і подивився вгору.
Його очі, брови, ніс і рот були намальовані — примітивно, наче рукою дитини. Білі зіниці на яскраво-синьому тлі втупилися в порожнечу байдужим невидющим поглядом. А руки раптом неймовірно спритно метнулися до пташки. Вона ледь встигла ухилитися, злетіла вище і в метушні загубила перо, а чоловік із намальованим лицем так і стояв із простягнутими до неба руками і стиснутими від безсилої люті кулаками.
І в місячному світлі видно було, що його руки густо перемащені кров’ю.
Це був кінець. Не глухий кут, а саме кінець. Андрій сидів за шинквасом у кутку і робив те саме, що й завжди, коли опинявся в безвихідному становищі, — напивався.
«Мінотавр» був майже порожній — після сьогоднішнього ажіотажу мешканці селища воліли поховатися за дверима своїх квартир. Андрюха лежав щокою на картонному боці старої, пропахлої пилюкою теки і бездумно вертів на пальці золотий браслет із написом Beast.
Барменка мовчки забрала його спорожнілу чарку і поставила перед ним нову.
«От і немає більше короткого шляху, — думав Андрій. — А якщо шукати її в катакомбах наосліп… Навіть якщо уявити, що вдасться поставити на вуха всіх, кого тільки можна… Навіть якщо вже завтра…»
«Завтра неділя», — урвав він сам себе і зітхнув.
Її вже не знайдеш. Якби навіть дівчинка й досі була жива, однак не знайдеш. Єдиний шанс він щойно знищив сам. Власноруч. Тому він тут: залити мозок етиловим спиртом. Перевірений спосіб сховатися від проблем.
Андрюха збирався лише тицьнути Арсенові пістолетом у ніс і запитати, де дівчинка. Ну, може, потримати трохи за горлянку, — як ото він свою Оксі. Не більше.
Провали. Гадські провали… «Срати, грати!» — подумки промовив Андрій і вихилив чарку, що стояла перед ним.
Він начебто був цілком адекватний. Арсен відчинив двері. Андрій устиг єхидно запитати щось на кшталт: «Подобається душити свою дружину, покидь?», аж тут Арсен витяг із‑за спини руку, й Андрій побачив ножа. А далі — все як у тій клятій маршрутці: він пам’ятає кожен свій рух, але бачить усе наче збоку. А як опритомнів — було вже по всьому.