— Як там боротьба з чудовиськами? — пролунав за спиною знайомий голос.
Андрій не відповів. Просто знову вмостився щокою на теку і навіть заплющив очі.
— У вас кров на рукаві, — зауважив Харитон Еребович і заліз на високий барний стілець.
Андрій неохоче випростався. Харитон передав йому серветки.
— Дякую…
Андрюха узявся витирати жирну брунатну пляму.
— Знайшли вбивцю? — буденно поцікавився Чоловік у Червоному.
— Знайшов, — буркнув Андрій.
— Справді?! — він одразу пожвавився. — Оце даєте! І хто ж то?
— Такий собі Арсен… Навіть прізвища не знаю, — Андрієві кортіло завершити розмову якнайшвидше.
— І як ви здогадалися? Розгадали ребус із рукою?
— Не повністю…
— Упс… — Харитон картинно витріщив очі, ніби йому стало вкрай ніяково.
— А ви і про руку знаєте, — байдужо зауважив Андрій.
Мабуть, варто було замислитися, звідки він про це знає, але Андрюха не мав сили навіть просто здивуватися.
— А хоча б загадку браслета — відгадали? — облесливо поцікавився Харитон.
— Так. На руці був його браслет, а оцей — її.
— Дозвольте? — Харитон узяв прикрасу і короткозоро прищурився. — Он воно як! «Звір»! А ви, значиться, знали, що Арсен себе так називає?
— Ні, звичайно.
— Зате ви знали, що… — Харитон звів брови, немов очікуючи, що Андрій продовжить. — А що ви, до речі, знали? Що він сентиментальний хлопчина, який дарує дівчині гарненький браслетик, перш ніж зарізати?
— Одне іншому не заважає, якщо ви не в курсі.
— Це точно! — погодився Харитон. — Чого я ніяк не збагну, то це якого милого Арсен виготовив такий браслет для себе. Тим більше, з її іменем. Хвалитися перед дружиною?
— Вони з Христиною могли мати таємні стосунки. Це, до речі, пояснює, чому напис зроблений на звороті.
— І що? Так кохав, аж зарізав?
— Це золото, Харитоне Еребовичу. Із будь-яким іншим матеріалом усе було б набагато складніше. А от золото не обов’язково означає почуття.
— А що ж тоді?
Андрій надовго задумався. Намагався уявити собі Арсена, що приміряє свій браслет. Із цим, що на ньому написано «Звір», запитань не виникало. Але отой, інший…
Харитон терпляче чекав.
— Я ось що думаю… — почав Андрій. — Соціопат, який убиває, навряд чи взагалі здатен любити.
— Логічно.
— Та це не означає, що йому не хочеться. Інше діло, що він не може… Розуміє, що мусить бути іще щось, окрім сексу. Але що? І тоді якісь атрибути — це єдиний спосіб учинити так, «як у нормальних людей». Наприклад, два іменні браслети — дорого, красиво, символічно. Спробуй тепер скажи, що це не кохання! — Андрій замислився. — А всередині однак порожнеча. І він убиває, щоб відчути бодай щось.
— Просто поезія! Але таки справді багато що пояснює, — Харитон кивнув. — Неясно інше: чому ви вирішили, що цей соціопат — саме Арсен?
— За щільністю кістяків у шафі. Так ви, здається, висловилися?
Він розшнурував течку і виклав перед Харитоном світлину — сліди удушення, що симетрично розфарбували ніжну дівочу шкіру від ключиці до підборіддя.
— Оу! — зрадів Харитон. — Чиясь шия! Це ж усе доводить!
Й уточнив, наголошено делікатно прошепотівши:
— А чия вона, перепрошую?
— Його дружини, — знітився Андрій. — Я сам бачив. Ззаду на шкірі залишився кожен палець. Розумієте, що це означає?
— Що душили навсправжки! — впевнено кивнув Харитон. І додав: — А до речі, ви запитували у Ксенії, хто то був?
Андрій утомлено зітхнув:
— Чого вам од мене треба?
— Ваша правда, — Чоловік у Червоному підсунув до себе течку і заходився щось шукати. — Давайте ближче до діла… Ось!
І вицупив із теки фото. На ній був Арсен. Очі закотилися під лоба, наче в екстазі. На його чолі красувалася кругла темно-червона пляма — наче ніяка не дірка, а знак шанувальників богині Шакті, який йому хтось поспіхом наніс перед смертю, щоб Божественна Мати взяла його під вічне заступництво.
— Уже десь бачили таке сьогодні? — з невинним виглядом запитався Харитон.
«Підкинув, — промайнуло в Андрієвій голові. — Як ото Оксі — снодійне. Тільки я взагалі нічого не помітив».
— Ви прийшли мене заарештувати? — запитав він уголос.
— Та що ви таке кажете! Аж прикро чути, — Харитон запхнув фото назад у папку. — Я прийшов купити у вас цю теку.