— Беріть її задарма! — гмикнув Андрій.
— Ні-ні… Це буде трохи незвична угода. Я купую, але платите ви.
— Можете не старатися, — Андрій спокійно подивився йому в очі. — Я не маю чим платити — це раз. Мені начхати на ваш шантаж — це два.
— І на це вам теж начхати?
Спритним рухом мартопляса Харитон витягнув із середини теки якесь фото і підсунув його ближче до Андрія. Зі знімка сором’язливо всміхався хлопчик років дванадцяти в афганській шапці паколь.
— Або ось, — і Харитон виклав іще одну світлину. Наче карту з колоди.
На ній було немовля. Крихітне. Навіть якесь аж занадто крихітне. Все у трубках і якихось дротах, воно лежало серед моніторів і громіздких, вочевидь медичних, апаратів.
— І моє найулюбленіше, — оголосив Харитон і виклав третє фото.
Це був дуже гарний, достоту художній портрет дівчинки з мушелькою слухового апарата за вушком.
— Хто. Ти. Нахрін. Такий?! — Андрій загарчав і підвівся, загрозливо нависнувши над Харитоном.
— У потягу ви обрали полуницю, — незворушно нагадав Харитон. — Тому все пам’ятаєте, поки решта спокійно їдуть собі далі. Не всіх, ясна річ, упізнаєте…
— Що я обрав?! — гаркнув цілком збитий із пантелику Андрій.
— Ганятися за привидами! Я ж пропоную вам дещо особливе: забрати ваші тривоги, нічні кошмари, докори сумління, провали! Купити у вас папку, а разом із нею — всі ваші моторошні спогади.
— Купити спогади? — Андрій презирливо всміхнувся. — Ким ви, цікаво, себе помислили…
— Я? Я воскресіння й життя! — гордо проказав Харитон, а через паузу додав, ніби знітився: — Хоча з моїх вуст, згоден, звучить дивно.
Говорити далі, вочевидь, не було сенсу. Андрій мовчки запхнув під порожню чарку пару купюр, узяв теку і вже подався було на вихід. Чоловік у Червоному схопив його за рукав. Різко і грубо — ніби Андрій на повному ходу зачепився за гілку.
— Як вважаєш, чому в «Сяйві» тобі перепав сьомий номер? — очі Чоловіка в Червоному недобре зблиснули. — Чому не перший? Думаєш, не було вільних?
— Що ти мелеш?.. — Андрій спробував вивільнити руку, але Харитон учепився в неї мертвою хваткою.
— Одна мізерна послуга — і все, що в папці, покине вас назавжди! — продекламував Харитон блазенським голосом. — Пропозиція обмежена! Замовте сьогодні — й отримайте подарунок!
Вільною рукою він дістав невеличку мідну монетку і продемонстрував Андрієві. З її ввігнутого боку так само дурнувато витріщалася сова. Андрій вивільнив руку так рвучко, що Харитон мало не загримів зі свого стільця.
Вже у дверях його наздогнав вигук довговолосого — такий голосний, аж відвідувачі стривожено попідводили голови:
— Уже, Господи, чути, бо чотири вже дні він у гробі…
І вже як спускався сходами, долинуло тужне і геть безтямне:
— Вийди сюди, Лазарю! Вийди сюди!!!
…Здавалося, Харитонів регіт переслідував Андрія засніженими вулицями всю дорогу до «Сяйва».
Розділ 54
Краще не відчиняйте
— Алло!
— Оксі, чому трубку не береш?
— Не почула, мабуть, Євгене Павлович…
— Шість разів набирав тебе! Шість!
— Так не моя ж зміна… Щось сталося?
— Кінець світу — ось що сталося! Бігом у медпункт! Я на виклик!
— Так Лізка ж сьогодні, чи хто…
— Лізці теж ніколи вгору глянути! Оксі, ти негайно потрібна тут!
— Дайте мені хоча б п’ятнадцять хвилин, добре?
— Постарайся швидше. Селище здуріло!
Селище здуріло.
Ніхто не хотів того, що сталося. Ні Міла, що встигла вибігти на сусідів крик і побачити, як здіймається й знову опускається молоток для м’яса. Ні Андрій, що спритно підняв пістолет і ще не усвідомлював, що скоїться за секунду. Ні Захар, що відігнав у гараж єдиний шанс на порятунок усього селища.
Навіть пожежник, що стрибнув із п’ятого поверху, навіть він прагнув геть не того, що зрештою відбулося. Він уявляв собі розкішну панахиду і скупі сльози друзів. І Мілу, що так грубо його відшила, як вона шепоче в узголів’ї труни: «Ох, це все через мене, яка ж я дурна!». Насправді ж було так: Міла того вечора не змогла додзвонитися ні до лікаря (його телефон весь час був зайнятий), ні до поліцейського Суботи (той просто не відповідав), і в шоку бігла по допомогу. Дівчина саме повернула з-за рогу, як побачила під ногами щось темне. Швидко зорієнтувавшись, вона переплигнула через перешкоду, але мороз уже прихопив розквецяну ротором снігову лемішку, п’ятки дівчини подалися вперед, і Міла гепнулася на дупу, втрапивши рукою у щось холодне і слизьке. Зрештою її посмертними словами над мертвим залицяльником були аж ніяк не: «Ох, це все через мене», — а: «От же ж гівно собаче!». Хоча заради справедливості варто визнати: тієї миті вона не усвідомлювала, що каже це про мозок передчасно померлого.