Здавалося, хтось під’єднав до зубів електроди і тепер крутить ручку потужності. Він замружився, застогнав і почав опускатися на підлогу. Напади стали неминучим покаранням за те, що він коїв.
Стиснувши руки в безпорадні п’ястучки, ховаючи великий палець всередині долоньки, Звір старався погамувати нудотне аж до «сиріт» на шкірі відчуття, якому немає назви, і зосередився на диханні, силкуючись утримати бодай уміст шлунка. Зараз минеться… Зараз минеться… Зрозумівши, що з нудотою не впоратися, він, затиснувши долонями рота, вибіг через вільну трубу — назовні, в колодязь каналізаційного колектора, і скорчився в болісному спазмі.
Добре, що встиг вибігти, — ненавидів, коли всередині брудно. За винятком крові, ясна річ. За винятком крові.
Звір не чув, як вона підійшла і стала на краю колектора. У навушниках досі гриміла музика, а він цілковито був поглинутий тим, що намагався не обблювати улюблених черевиків. До слова, не дешеві. А як на тутешні мірки, то й узагалі — ексклюзив.
Нарешті втер губи і зняв навушники. Повітря сповнювалося харамарканням вентилятора, що працював на повну котушку. Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм… Подумав, що краще не вмикати його на повну. Підібрав із підлоги ножа і витер полою дощовика. Клинок залишав жирний бурий слід.
Вона його не бачила. Точніше, бачила і його, і плафон на стіні, й іржаві плями поруч, і світляні пащеки труб — усе це зливалося в суцільну пістряву мозаїку, де кожна окрема деталь — лише безглуздий шматочок кольорового скла. Мабуть, вони б так ніколи й не зустрілися, двоє непоєднуваних крайнощів людської свідомості: дівчинка, що раз у раз спливала на поверхню реальності, і чоловік, що давно в ній потонув. Тим більше, Звір квапився вимкнути вентилятор, поки той не розлетівся до бісової мами, і вже збирався повернутися у своє лігво.
Та ось вона підняла долоньки і плеснула. Плесь! Плесь-плесь!
Він здригнувся і стрімко розвернувся, ховаючи ножа за спину. На краєчку колодязя стояла дівчинка зі слуховим апаратом.
Вона дивилася кудись у куток, ніби не бачила його. Її долоньки були підняті й ледь розведені.
Плесь! Плесь-плесь!
Він упізнав її. Імені не пам’ятав, зате пригадав, що її мати (Гала, здається) працює в продуктовій крамниці. І що дівчинка, принаймні так подейкували в селищі, — дивненька. Якого милого вона тут робить…
— Привіт! — сказав голосно, щоб та почула, й обережно ступив крок до драбини на стінці колектора. — Ти тут сама?
Вона блукала поглядом по колодязю, пробігаючись часом по залитому кров’ю дощовику, але жодного разу не глянула йому в очі. Не ясно було, чи вона почула. Чорт забирай, годі зрозуміти навіть, бачить вона його чи ні!
— Де твоя мама? — запитав він.
— Мама буде пізно, — відповіла раптом дівчинка, й надалі дивлячись у порожнечу.
Звір полегшено видихнув — сама. Він вигідніше перехопив ножа за спиною. Як по правді, ідея утнути це з дитиною йому не подобалася. Та як вона вже побачила його в такому вигляді, іншої ради, напевно, немає.
Хоча… Він спробував упіймати її відсутній погляд, але дівчинка дивилася крізь нього. Навряд чи впізнала. Та, звісно ж, не впізнала! Навряд чи вона взагалі бодай щось зрозуміла — вона ж прибацана! Дівчинка сплела пальці й приклала до обличчя, наче маску, так ніби наголошувала на своїй неповносправності. І Звір заспокоївся. Зараз він її виведе — і все. Скаже: «Йди додому!». Кому і що вона зможе розповісти!
«Живи, — подумав він. — Тобі пощастило, що ти тупа…»
— Тобі треба до мами, маленька, — зумисне виразно промовив Звір, щоб вона точно зрозуміла. — А що як мама хвилюється?
— Я вмію читати по губах! — повідомила дівчинка і присіла навпочіпки на краю колектора.
Звір узявся за драбину і спритно виліз нагору.
— Ходімо! Я тебе проведу!
Вона задерла догори личко, досі ховаючи його за долоньками. З-під зчеплених пальців сяяли чоловічки, і Звір уперше впіймав її поглядом.
— Я тебе знаю! — раптом повідомила дівчинка, і він здригнувся.
І далі притискаючи руки до обличчя, вона опустила голову, наче роздивлялася його, і Звір мимоволі сховав ножа за спину.
— Подивися на себе, ти весь у крові! — голосно вигукнула дівчинка. — Що ти там різав?
І тоді Звір подивився на неї дивним, диким поглядом. Звісно, маленька дівчинка, до того ж така особлива, як Надя, ніколи не змогла б прочитати в ньому намірів чоловіка в білому дощовику.
Але будь-який дорослий, якби раптом опинився там, сприйняв би цей гидомирний погляд, як страхітливо зрозумілий.