Оксі теж не хотіла.
У фотостудії пахло розігрітою технікою. Горіли зловісні червоні лампи, покликані привабити сюди людей, що зійдуться нині на заклик мера і не знайдуть дільничного в його кабінеті. Решта теж було готове. Останній штрих — власне дільничний. Ксенія саме поставила крісло з заснулим Віталіком Суботою навпроти відчинених дверей. Просто через коридор — розчахнуті двері фотостудії. Щоб Субота часом не випав із крісла, вона прив’язала поліцейського до спинки його ж власним паском від штанів і тепер намірилася з розбігу проштовхнути крісло через обидва пороги. Та раптом голосно клацнув замок — хтось відчинив вхідні двері.
Ксеня здригнулася й завмерла. Промайнула думка, що гіршого моменту й не придумати. Пояснити, чому в кріслі спить зв’язаний поліцейський, і що коїться навпроти вона точно не зможе. Але черниця над її вухом встигла прошепотіти: «Ти не ввійдеш», і Ксеня, синхронно виплюнула те саме і вискочила у вузький коридор.
Найімовірніше, їй би вдалося переконати Мілу, що дільничного немає й вона сама його шукає. Зрештою, вона встигла залишити ту просто у дверях. Але за пів секунди до того, як Оксі витурила її за двері, Міла встигла помітити темну постать, що дуже нагадувала дільничного в його улюбленому кріслі.
— Це терміново! — вигукнула вона. — Впусти! Там людину вбили!
Усе, що хотіла Міла, — поговорити з Суботою. Усе, що хотіла Ксенія, — не дати їй увійти. Навряд чи у цьому був сенс, адже пояснити свою поведінку вона б просто не змогла. Але тієї секунди обидві дівчини зосередилися на боротьбі за дверний отвір.
Урешті Ксеня пронизливо верескнула і щосили штурхнула секретарку в груди. У місячному світлі зблиснула свіжа шкірочка льоду, і Міла не так ступила. Її підошва по-зрадницькому ковзнула вперед, дівчина змахнула руками й звалилася навзнак просто на бетонний ґанок. Її ноги неприємно засіпалися, а за якусь мить уже колишня секретарка селищного голови витріщалася в темне небо моторошним скляним поглядом.
Коротко скрикнувши, Ксенія затисла собі рота, щоб не заверещати. За її спиною із тіні виступила черниця.
«Воно й на краще», — прошепотіла вона, і на блідих вустах заграла усмішка.
— Воно й на краще, — видихнула Ксеня, й сама не зрозуміла, чому таке сказала.
Та вже за секунду це стало очевидним: тепер Субота точно не відкрутиться. Тепер — точно.
Тим часом Андрій застиг коло письмового столу в своєму готельному номері. Перед ним стояла фанерна скриня для посилок, із тих, які відправляли ще за прадавніх часів і що хтозна-як тут опинилася. Згори замість адреси кульковою ручкою було написано: «Надіюся, ви знайдете відповіді. Ваша Д.»
«Скриня Пандори», — подумав Андрій і взявся шукати, чим би його віддерти прибите чоботарськими цвяхами віко. Знайшов тільки ключ від номера, тож промордувався хвилин зо двадцять, аж нарешті фанерна покришка наїжачилася гнутими цвяхами і впала на підлогу.
Усередині лежала Біблія.
Андрій ураз немов опритомнів, вийняв із наплічника свій блокнот і знайшов малюнок руки з гральною кісточкою на пальці.
П’ять крапок, чотири, дві. П’ятірка і двійка мали бути на протилежних гранях, — отже, в одній цифрі помилка. Варіантів не так уже й багато… Якщо пальці складені у вигляді християнського жесту благословення, то йому точно потрібне саме Євангеліє. Тепер лише перевірити, чи є бодай в одному з них п’ятий розділ, вірш сорок другий. А тоді знайти і правильний варіант також…
Він нетерпляче витягнув Біблію зі скрині, намірившись негайно взятися до справи. І здивовано витріщився на те, що було під книгою.
На дні лежали шість ключів із готельними брелоками, на яких білим були виведені номери від одного до шести. Під ними лежала записка цілком у стилі Дори — «Краще не відчиняйте».
Оксі прибігла в медпункт. Замість п’ятнадцяти хвилин минули всі сорок, але Євген Павлович не ображався — все найгірше однак уже позаду. Вона допомогла з перев’язкою, й останній пацієнт уже пішов. Лізу лікар теж відпустив і лишився чергувати замість неї. Оксі помила руки і пішла вдягатися.
— Оксі, — раптом гукнув її лікар. — Я без задньої думки… Скажу, як є… Сьогодні дивна ніч. Навіть страшна. Може, магнітні бурі, може, ще щось… Ти й сама бачиш. Таке враження, наче мало не кожен скоїв сьогодні щось жахливе.