«Кожен»… — майнуло у Ксенії в голові, і їй мимоволі пригадався порожній погляд мертвих очей секретарки Міли.
— А твій Арсен, скажемо відверто, і так неврівноважена людина… — вів далі Євген Павлович. — Ти той… Словом… У вас усе добре зараз? Він не має підстав розізлитися на тебе? Попередила, що тебе на виклик смикнули?
«Ні», — раптом зрозуміла вона.
— Він спить давно, — всміхнулася медсестра. — Інакше б уже обривав мені телефон.
— Просто… Дивися, можеш і тут лишитися. Однак тобі чергувати вранці. А хочеш — у мене квартира вільна. А я тут.
— Спасибі, звичайно… Але мій Арсен справді не такий страшний, як багато хто думає.
— Що ж, тобі видніше, — кивнув лікар. — Тобі видніше. Тільки, може, краще не спокушати… У нас за один вечір шість випадків сімейного насильства! Я ось, перед тим як ти прийшла, на ножове виїжджав… Слава Богу, поверхнева рана. А годину тому — не поверхнева. І теж — хто б таке подумав! Усе життя жінка бухгалтеркою пропрацювала. Аж тут — на тобі… Молоток для м’яса, — він зітхнув. — І Віталіка нашого — ні на місці, ні вдома. От балбес.
— Я все одно додому.
— Я проведу, — Євген Павлович пішов по пальто.
— Оце вже точно не варто! — гукнула Ксенія.
— Оксі! — голос його лунав строго, навіть по-батьківському. — Сьогодні труп знайшли на центральній площі. І той хлопець досі на волі.
— Відіб’юся, Паличу!
— Не вигадуй! — він рішуче застібнув пальто.
— Не варто. Справді.
— Я йду з тобою!
— Не треба, — вона всміхнулася. — Будь ласка, не тисніть на мене.
— Не треба! — промовив Євген Павлович із мультяшною інтонацією, і стало зрозуміло, що це початок анекдоту. — Не тисніть на мене! — А-а-а! — він дуже натурально гукнув іншим голосом. — Балакуча клізма!
Ксеня всміхнулася.
— Якщо Арсен зателефонує… Скажіть, що ви мене на виклик відправили, — попросила медсестра. — І що я телефон в ординаторській забула. Добре?
— То ти не…
— Я до подруги піду. Ви ж самі сказали.
— Добре, — з готовністю кивнув лікар. — Якщо подзвонить, то ти на виклику. Не хвилюйся!
— Дякую вам!
Оксі раптом ступила до лікаря й поцілувала його в щоку. І вийшла в ніч — туди, куди знала лише вона сама.
Звір узяв її слід легко і невимушено. Так іде за оленем вожак вовчої зграї. Так лис чує під снігом польову мишу. Звір ішов за нею від самого медпункту, дотримуючись такої відстані, що дівочий силует майже розчинився в нічній пітьмі, але ні на мить не втратив її з поля зору. Можливо, якби вона і справді боялася й озиралась, то мала б шанс помітити темну постать позаду. Але Ксеня була переконана, що вбивця спить у кріслі дільничного поліцейського, і розбудить його лише спраглий розплати натовп.
Єдина причина, через яку вона йшла не додому — їй потрібен був той, хто завтра на повен голос поставить під сумнів винуватість поліцейського. Той, хто досить уважний, щоб знайти якусь її помилку. А в тому, що вона могла помилитися, Ксеня була практично впевнена. Вона занадто поспішала.
Навіть кляту книженцію, яку дав мер, забула залишити в Суботиному кабінеті. Ось чому їй потрібно, щоб Андрій був на її боці. В її кутку рингу.
Хоча йдеться, звісно, не лише про розрахунок. Молода медсестра Ксенія гостро потребувала когось, хто зможе її обійняти. Навіть попри те, що не збиралася нічого розповідати про пригоду на вкритому крижаною шкуринкою бетонному ґанку поліційної дільниці. Їй потрібна була підтримка в чистому вигляді, без питань і співчутливих покивувань. Просто хтось такий, поруч із ким вона знову почуватиметься захищеною. Знову зможе повірити, що вона — хороша. Досі хороша, навіть після всього, що скоїла.
На жаль, такою людиною ніколи не став би її чоловік. Арсен просто не знав як. Він міг брати участь винятково у розмовах «по ділу». Не вмів жаліти, умів лише діяти. А якщо йшлося про якісь невисловлені гризоти, коли потрібна не допомога і навіть не співпереживання, а просто людське тепло — таке він просто не здатен був зрозуміти.
Колись, коли у Ксениному житті непозбутнім кошмаром виникла ота зловісна картонна течка… Коли Оксі перебувала в стані моторошного, нудотного відчаю не день, не два і не п’ять… Коли з жаху волосся ворушилося на потилиці… Коли вона кусала до крові губи, щоб не верещати як несповна розуму…
Коли здавалося, що збожеволіла, але розповісти про те, що коїться, було ще складніше, ніж тримати в собі… У такі миті Арсен у кращому разі міг накричати. А міг брутально нею заволодіти, навіть коли Ксеня по-справжньому відбивалася. Адже Арсен був переконаний, що причин жіночих істерик може бути лише дві — «забагато дозволено» і «замало сексу».