— Підозрюю, що рукою.
— Мій тест? — прителепкувато перепитав він. — Ксенія бачила мій тест?
— Ти ніяк не міг згадати, куди поклав той папірець, правильно?
— Хто це зробив? — просичав Арсен.
— Христина. Пам’ятаєш, ти тягав у медпункт якісь документи? Очевидно, помилково віддав і тест. А вона побачила. І прочитала. Яка розумничка, правда?
— Сучка… — вихаркнув він.
— Саме тому я й кажу — віднови справедливість. Вона вибовкнула твою таємницю Ксенії. А ти — відкриєш невеликий секрет її залицяльникові. Хіба не справедливо?
Арсен замислено ворухнув щелепою.
— Оксі спить із ними усіма, щоб завагітніти?
— Саме так! Ти помітив, що вона не надто оплакує всіх отих, кому ти трощиш черепи кастетом? Вони для неї біологічний матеріал.
— Нащо ж вона… Можна ж оті, як їх… Пробірки.
— Пробірку ти не заробив. Це ж іще й помста, дорогий мій. Поглянь на себе. Ти геть зачахнув із оцією гонитвою за її хахалями. Дивно, до речі, що ти караєш їх, а не її.
— Вони торкалися до мої жінки.
— О, я б їх за це не засуджував! Вона щоразу розповідає таку сльозливу історію, що неможливо встояти перед її чаром. Про свого сина, що прожив шість хвилин і помер у неї на грудях.
— У неї був син?
— Був, — кивнув Харитон. — Вона завжди каже, що його звали так само, як того коханця, що вона йому впарює цю байку. Два тижні тому малюка звали Максимчиком.
— А як його насправді звали?
— Насправді… Насправді вона народила його вдома, з акушеркою. Розплатилася, й та поїхала собі. Цілком здоровий хлопчик. Але Оксі загорнула дитятко в покривальце і винесла на мороз.
Арсен мовчав. Лише очі його на мить розширилися, наче його кольнули голкою.
— У неї біля дому був пустир і будівництво. Поклала на бетон, та й пішла. Тут, до речі, є фотографії, — Чоловік у Червоному постукав пальцем по картонній теці. — Його знайшли через два дні. Експертиза встановила, що вранці він іще був живий. Аж поки не замерз. Гм… Одне слово, ніяк не звали.
Арсен дивився просто перед собою й навіть не кліпав. Скидалося на те, що він знову втратив дар мови. Тільки цього разу навіть не сопів, як завжди. Здавалося, він узагалі не дихає.
— Отакий у тебе вибір, друженьок, — м’яко проворкотів Чоловік у Червоному. — Або я заберу папку, і ти більше про все це не згадаєш. Або вона лишиться в тебе, і тоді… Думаю, ми обидва це розуміємо… Тоді ти вб’єш свою дружину.
Арсен довго мовчав. Нарешті звів очі. Будь-кому, хто побачив би зараз цей погляд, стало страшно. Але Чоловік у Червоному милувався ним, як милуються відполірованим лезом ідеально заточеного ножа.
— І що буде? — запитав Арсен. — Коли я відправлю це дебільне повідомлення з Христининого телефона?
— Тобі правду сказати? — безжурний вираз раптом стерся з обличчя Чоловіка в Червоному. — Він її уб’є. Хтось мусить за все заплатити.
Арсен подумав рівно секунду. Потім склав серветку, запхнув у кишеню й посунув теку до Чоловіка в Червоному.
— Справедливо, — сказав він, не розтискаючи зубів.
Андрій дивився крізь аркуш. Скупі фрази із протоколу розфарбувалися в його уяві інтонаціями і жестами. Харитонові слова пульсували болем у потилиці. «Бреше», — подумав він, але навіть подумки не зміг проказати це переконливо.
А коли Андрій зіжмакав аркуш, намірившись жбурнути його в урну, то побачив, що просто перед ним на столі лежить картонна тека в кавових плямах. Він безпорадно озирнувся на свій наплічник, що валявся в кутку, наче той міг пояснити, як течка вилізла з його нутра й опинилася на столі…
Чи варто розповідати, що було в теці? Адже навіть Андрій, що до останку примудрявся знаходити раціональне пояснення всьому, що відбувається, розв’язував тасьму, вже знаючи, що саме побачить. І він не помилився.
Там лежали фотографії мертвого немовляти. Вочевидь виконані поліційним експертом. Великий, загальний, лінійка на бетоні для уявлення про масштаб…
Здавлено застогнавши, він узяв папку двома руками і кинув об протилежну стінку. Тека розкрилася посеред кімнати і розбризкалася десятками однакових світлин.
Це неможливо пояснити, але ні фото немовляти, ні знімків жертв серійного вбивці, ні навіть Арсена з отвором від кулі посеред чола, там не було.
На всіх світлинах був зображений чорнявий хлопчисько років дванадцяти в афганській шапці паколь на голові — він весело всміхався в об’єктив.
Далі головні події тієї ночі розгорталися одночасно в трьох місцях.
О пів на сьому ранку Павло Борисович Тупогуб і гурт пильних мешканців селища зібралися біля входу в адміністрацію. До світанку було ще не менше години, тож увесь люд, що й так свердлив поглядами поліційний відділок на тому боці, ясна річ, помітив, що з-під банерів «термінове фото» і «ксерокопія» на вікнах фотостудії, яка давно вже не працювала, пробивається червоне світло.