За п’ять хвилин до цього Андрій, що безцільно плентався в напрямку площі, помітив раптом світло у вікнах «Мінотавра». Він здивувався і вирішив перевірити, чи кафе таки справді відчинене такої пори. Зійшов сходами широкого ґанку і взявся за ручку. Двері гостинно піддалися, й «Мінотавр» оповив Андрія теплим диханням, що пахло оцтом і пельменями.
Приблизно в цей таки час у сьомому номері готелю «Сяйво» прокинулася Ксенія. Не побачивши поруч Андрія, вона ввімкнула світло й автоматично потягнулася за телефоном. Уже діставши його, згадала, що свого телефона в Андрія більше немає, й, засмучена, відкинулася на подушку. Сон випарувався й, не хотів повертатися, тож Ксеня дістала із сумочки ту дурнувату книжку в м’якій палітурці, яку, за словами мера, забувся в його кабінеті дільничний Субота. А найприкметнішим у ній, як ми пам’ятаємо, були олівцеві примітки на полях. Отож, Ксенія погортала цю книженцію туди-сюди, бо згадала, що так і не розповіла про неї Андрієві. Аж ось дещо примусило її різко сісти в ліжку — ледь не підскочити.
Це були всього два рядочки, старанно обведені червоним олівцем і з приміткою друкованими літерами: «Христина сміялася».
Певно, все через той жах, який вона спізнала, коли водночас усвідомила, хто справжній убивця і що вона накоїла вчора ввечері. Принаймні, коли в номер увічливо постукали, їй і на думку не спало запитати — хто. Прикрившись простирадлом, вона розчахнула двері, уже готова викласти Андрієві те, що допіру спалахнуло в її голові.
— Доброго ранку, — мовив Звір, без запрошення переступаючи поріг.
Ксенія перелякано заверещала і щосили налягла на двері, але Звір уже встиг поставити ногу.
— Ну, чому ж ти не рада, дурненька… — промуркотів він.
І рвучко вдарив у двері плечем. Її ноги заковзали по паркету, Ксеня спробувала дужче налягти на двері, але послизнулася остаточно і впала.
Він увійшов і неголосно клацнув замком.
— Я прийшов по тебе, — невинно повідомив Звір. — Я по тебе…
І тоді Ксеня закричала.
Розділ 56
Вибір
«Мінотавр» був порожній. Ані душі. Двері в кухню прочинені, й відтіля долинає життєрадісне шкварчання олії на сковорідці. Андрій ступив до шинквасу, роздивляючись пляшки з напоями. У голові вертілося байдуже «а чом би й ні».
— Є хтось?! — гукнув він.
За секунду з-за дверей вигулькнула кошлата Харитонова голова.
— Pape Satan! — радісно проголосив він. — Pape Satan aleppe!
— І що це означає?
— Ти знаєш, вони там досі сперечаються, — він махнув рукою. — Хоча, про що сперечатися, якщо всі розуміють слово «сатана»!
— Що ви тут робите?
— Назвемо це раннім сніданком. Проходь!
Харитон жестом запросив Андрія йти за ним у кухню й зник у світлому прямокутнику дверей.
Андрій несміливо переступив поріг. Апетитно пахло м’ясом і розмарином. Кілька холодильників, столи попід стінами, і посеред кухні — великий металевий стіл, весь у згустках засохлого тіста. На ньому — шахівниця, з одного боку якої у три шереги вишикувалися порожні чарки, а — з іншого самотньо сиділа маленька бронзова жаба. Андрій майже не зауважив цей дивний натюрморт, тому що з-під столу стирчали чиїсь ноги. Жіночі, судячи з кольору кросівок.
— Вуаля! — проказав Харитон і спритно виклав на велику білу тарілку підсмажений до золотавого кольору язик. — Пригощайся!
Андрій мимохіть перевів погляд на дівчину, що лежала під столом, і знову на тарілку.
— Ні-і-і-і! Оце ти даєш! — і Харитон від душі зареготав. — Язик телячий, барменка жива, розмарин — справжній!
І він спритним рухом виклав зі сковорідки гілочку, заплющив очі й з насолодою понюхав повітря.
— А з нею — що?
— Захланність. У чистому вигляді. Програла мені в алко-шашки…
— А ви, значить, як скло?
— Це не такі шашки, — Харитон підійшов до шахівниці й почав захоплено пояснювати. — Є двадцять чотири чарки міцного алкоголю, і за кожну випиту я плачу вдвічі більше, ніж за попередню! Зупинитися можна будь-коли, але тоді ти повертаєш подвійну винагороду за останню чарку! Ото й усі правила!
— Я зрозумів, — гмикнув Андрій. — Підступ у тому, що хоч коли б ти вийшов із гри, доведеться повернути всі зароблені гроші, а на додачу — оплатити вартість першої чарки.