Ніхто і ніколи при доброму здоров’ї не повірив би в несусвітню нісенітницю, яку молов цей дивний чи то майор, чи то генерал у червоному шкіряному плащі. Певно, навіть той, хто пережив за останні дні стільки, скільки Андрій. Єдине «але» полягало в тому, що в Андрюхиній голові наполегливо вертівся образ, якого не було в його спогадах — він прямує мостом назустріч хмарі, що вмостилася подрімати на середині річки Туонь. Він струснув головою, намагаючись позбутися химери. Згадав про келих із вином і жадібно випив усе, так наче помирав зі спраги, а тоді рішучо нагадав собі, хто він і навіщо сюди приїхав.
— Що то за людина з намальованим обличчям? — діловито запитав Андрій.
— Хороше запитання, — похвалив Харитон. — А ти чув про смертний гріх, що зветься «лінощі»?
— Я вам не про гріх, а про цілком конкретну людину!
— А я — про конкретний гріх: про байдужість! Я тобі казав, що причин, через які люди чинять зло, загалом сім. І одна — завжди головна. Вона панує над твоєю душею…
— Досить уже цієї маячні!
— Це не маячня! Коли ми опиняємося на порозі смерті, то здатні побачити оцю причину! І Гала, що надихалася газу, і Ксеня, яку ледь не задушили, — вони обидві бачили не людину, а лише її демона!
Харитонові очі світилися фанатичним вогнем. «Він вірить у те, про що каже, — подумав Андрій. — Хоч би як воно звучало, він у це вірить».
— Красиво, але не сходиться, — сказав він уголос. — Бо я теж його бачив. Особисто, на власні очі.
— Цікаво, за яких обставин, — і Харитон хитро прищурився.
Андрій уже відкрив рота, щоб відповісти, але раптом затнувся, спохмурнів і почав чухати чоло.
— Якби ти послухався мене з самого початку, — вчительським тоном проказав Харитон, — то не сприйняв би за маніяка того, хто з рук годує власний гнів. Адже й насильників спонукає до злочину аж ніяк не хіть. Ти давно вже маєш навчитися дивитися в корінь, Андрію Олександровичу!
— Годі вже! — Андрій несподівано ляснув долонею по столу так сильно, що біль прохромив до самісінького ліктя. — Ви знаєте, хто є звіром? Якщо так, то просто скажіть мені!
— Гординя, — по-змовницькому прошепотів Харитон. — Тобі потрібен демон із люстерком замість мармизи.
Андрій застогнав.
— Можна хоч раз відповісти нормально?!
Харитон незворушно склав руки на грудях, і його шкіряний плащ скрипнув.
— Ти справді думаєш, дівчинка досі жива? — скрадливо запитав він.
Андрій розгублено роззявив рота. Витріщився на Харитона якимось жалісним, безпорадним поглядом.
— То вона загинула? — він немов аж згорбився коло столу, аж нижчий зробився.
— Ти сам сказав, — Харитон поліз у кишеню й виклав на стіл мідну монету. — Підпали завод і їдь собі. На мості поклади під язика монету, і — ти вільний. Навіть афганський хлопчик ніколи більше тобі не насниться.
— Хто ви? — втомлено запитав Андрій. — Хто ви такий?
— Я з тих, що плачуть тут сумні, — печально відповів Харитон. — Дай-но мені теку!
Андрій хотів сказати, що не взяв її, аж раптом відчув у себе за пазухою щось велике й кутасте. Воно тиснуло на живіт і заважало сидіти. Він задер одяг і приголомшено побачив устромлену за пояс джинсів картонну папку. Повільно, немов у трансі, простягнув її Чоловікові в Червоному.
— Ось, поглянь… — Харитон діловито розшнурував клапан і почав розкладати перед ним світлини, немовби ілюструючи розповідь. — Якось медсестра Ксенія надибала цю теку в ординаторській. Всередині були знайомі тобі фото її сина. Відтоді вона знаходила їх щоранку. На роботі, вдома. Знімки опинялися в її сумочці або в книжці, яку читала. І коли вона зрозуміла, що від папки не можна позбутися самотужки, то радо погодилася дещо для мене зробити. А саме — рівно за рік після нашої зустрічі вона підпалила веранду в будинку такого собі Леоніда Науменка. Ясна річ, дівчина не хотіла того, що сталося, адже дім згорів ущент разом із двома людьми…
Він звів очі на Андрія й тицьнув йому фото обгорілих людських останків:
— Зате тепер вона вірить, що не вбивала своєї дитини, а навпаки — подарувала їй кілька хвилин життя й була з нею до останньої секунди. Як справжня мати. Вірить і пишається собою! Або ж Захар. В обмін на спокійні ночі без сновидінь, він відлив із олива чудовий кастет і подарував його на день народження Арсенові. Думаєш, у нього не заячало в грудях, коли хлопця з пожежки забили на смерть саме кастетом? Але ніхто ж за язика не тягне, так же? І він собі мовчав у тряпочку, шкрябав свої віршенята… І пити зрештою покинув, і Льоню свого вже не згадує. Таких історій у мене повні кишені — про кожного. І цим людям ти зібрався допомагати? Це серед них ти готовий залишитися?