На рейках, звісивши з насипу втомлені ноги, сидів чоловік. Відчувши далеку, ледь помітну вібрацію, він задер обличчя до неба. Ніхто не знає, чи думав він про щось, чи, може, видивлявся щось поміж ошмаття хмар, тому що з його очей не можна було сказати нічогісінько: вони були намальовані. Чорні, наведені олівцем контури, яскраво-синя, подекуди облущена фарба замість білків і білі, нестямні цятки чоловічків. Нічого дивного, враховуючи, що намальованим було все його обличчя цілком.
Подивившись на небо, чоловік із намальованим лицем застромив руку за пазуху і витягнув довге перлове намисто. Перлини були всіх кольорів і розмірів: від дрібних рожевих, неправильної форми, — до величезних, бездоганно круглих, що сяяли ідеальною зубною білизною. І навіть — таких, що коштували страшенно великих грошей, чорних. Коротко глипнувши туди, де вдалечині лінькуватою п’явкою показався потяг, чоловік із намальованим лицем випростав руки над шпалами і з натугою смикнув нитку намиста. Вона порвалася, неприємно клацнувши, і перлини, тішачись із несподіваної свободи, застрибали по темній деревині, по кірці білястої криги в калюжках і сірому брудному щебеню. Птахи випурхнули, як за сигналом — наче тільки того й чекали, зачаївшись у сірих неживих кущах. Непоказні коричневі і яскраво-сині довгохвості, дрібні з грудками кольору лайма і великі зі штивним візерунком на крилах — птахи, наче й не помітили чоловіка, злетілися до розсипаних перлів і жадібно заходилися видзьобувати їх, штовхаючись і нетерпляче змахуючи крильми.
Рейки вже щосили стогнали, знаючи, що ось-ось на їхні сталеві плечі ляже монотонна вагота, а потяг уже не скидався на хробака — він наближався чорною стрімкою хмарою, та птахам не було до нього ніякого діла. І лише чоловік з намальованим лицем останньої миті, наче знехотя, підвівся з рейок і легенько зіскочив із насипу.
Потяг смикнувся, Андрюху кинуло вперед, він клюнув головою мало не до самих колін, прокинувся й вирвався з дивного і навіть моторошного сну.
Істерично заскреготали гальма. У їхнє вікно, глухо стукнувшись, врізався великий птах. Скрикнула дівчина навпроти, підтиснула ноги і затулилася книжкою з дивною назвою: «Як правильно читати «Алісу в країні чудес»». А за мить десь унизу розтиснулися металеві зуби гальмівних колодок, і потяг наче випрямився, відкинувши Андрюху назад на спинку сидіння.
— Що сталося? — перелякано запитала дівчина, визираючи з-за книжки. Вона була гарненька, з яскраво-рудим волоссям.
— Мабуть, стоп-кран зірвали, — відповів чоловік, що сидів через прохід.
Але те, що потяг не зупинився, а й далі з неквапною грацією плив уперед, свідчило про те, що стоп-кран не займали. «Може, це через птахів…» — подумав Андрюха, але озвучувати свою версію не став.
Якийсь час руда дівчина витріщалася у вікно з виразом переляканого очікування, але більше нічого не сталося. Ні нових птахів, ні різких гальмувань. Потяг знову набрав швидкість, і стукіт коліс став рівний і розмірений. Пахло милом і туалетом. Стиха наспівувало радіо, й Андрій подивовано впізнав Highway to Hell.
— Хочеш ягоду?
Андрій розплющив очі. Певне, він знову на хвильку задрімав. Перед ним стояв хлопчик років семи в зелених джинсах і такому ж светрі.
— Обирай, яку хочеш! — він простягнув до нього долоньки.
На правій лежала дуже красива, наче з картинки, полуниця. На лівій — велика, справді здоровецька, лохина.
— Дякую, хлопче. Відмовлюся.
— Не можна! — строго відказав хлопчик. — Треба обрати одну.
Андрій усміхнувся.
— А сам яку хочеш?
— Я не хочу. Це для тебе, але тільки одна.
Він був утішний.
— І що ж буде, як узяти синю?
— Ну… — хлопчик у зелених джинсах замислився, втупившись у вікно. — Поїзд зійде з рейок, і буде катастрофа.
— Й усі загинуть?
— Ні… Але всім буде сильно-пресильно боляче!
Андрій удавано насупився й узявся за підборіддя, начебто він думає.
— Ммм… Не підходить. А якщо червону?
— Тоді поїзд далі поїде! А боляче буде тільки тобі.
— Оце ти й завернув! Тебе часом не Морфеусом звати?
— Ні, в мене дуже рідкісне ім’я.
— От же ж який ти… — Андрій гмикнув. — І що за ім’я?
Й оскільки хлопчик уперто тримав перед ним простягнуті долоньки, Андрій узяв полуницю.
— Ієронім, — відповів малий.
— Славік! — луною відгукнувся жіночий голос звідкілясь позаду. — То он ти де!
Хлопчик поквапливо кинув другу ягоду на підлогу і рішуче розтоптав.
— Мені пора, — мовив він і пурхнув геть.
Подивований вигук так і застряг у Андрюхи в горлі. Устиг лише подивитися хлопчикові вслід і помітити, що із задньої кишені його зелених джинсів стирчить чималеньке люстерко (що ж, яскрава дитина), — і мама забрала своє чадо в інший вагон.
Розчавлена лохина синіла на килимовому покритті фіолетовою ляпкою.
Андрій понюхав полуницю. Запашна. Зазвичай ті, що продаються взимку в магазинах, не пахнуть, а ця була інакша. Він не став її їсти, захотів якийсь час потішити себе пахощами літа. Тож у кафетерій, розташований через три вагони, він так і ввійшов: тримаючи за хвостика велику червону ягоду.
Було порожньо, лише бармен (чомусь у дзеркальних окулярах-крапельках), а коло вікна — круглолиця дівчина в чернечому вбранні. Андрієві не часто випадало бачити черниць (хіба що в кіно), і він зацікавлено зиркав на неї краєм ока, поки роздивлявся асортимент. Дівчина була доволі молода. Виразні очі з величезними віями й округлі рожеві щічки — вона скидалася на миловиде поросятко з мультика.
Черниця щось роздивлялася в телефоні й заразливо рохкала зо сміху.
— Шампанського до вашої полунички? — люб’язно запропонував бармен.
У його окулярах двічі відбивалися вікно і постать черниці.
— Ні, дякую… Мені б зубну щітку. У вас не продаються?
— Якого кольору?
— Давайте синю…
— Лишилися тільки червоні.
За хвильку бармен поклав перед Андрієм щітку і відвернувся. Аж раптом поставив на барну стійку два келихи ігристого.
— Прошу, — і підсунув один до Андрія.
— Я ж сказав, що не буду…
— Це її коштом! — він показав пальцем на черницю, дивлячись кудись угору і вбік, а та хихотнула, наче почула кумедний жарт. — Подайте їй, будь ласка!
Бармен випростав руку з іншим келихом і, зрозумівши, що Андрій не второпав, вільною рукою підняв окуляри. Мабуть, це була катаракта чи щось іще гірше, тому що його очі були цілком чорні. Ні чоловічків, ні білків — наче в них вкололи чорнило. Андрій мимоволі наморщився.
— Так, добре… — знічено мовив він і квапливо простягнув келиха дівчині. — Та я однак відмовлюся… Дякую.
На черниці не було хреста. Лише брошка на грудях — у вигляді чорної, майстерно виготовленої жаби.
— І як же ви збираєтеся їсти полуницю? — запитала вона, і її голос виявився несподівано низький і красивий. — Всухом’ятку?
Від неї пахло сандалом і куркумою. Черниця високо підняла свій келих і недоречно врочисто виголосила:
— За здоров’я Хантера! — і бадьоро вихилила келих.
— Еге ж, живуча потвора… — похмуро констатував бармен і кілька разів ковтнув просто із пляшки.
— І що ж то за Хантер? — зацікавився Андрій.
— Не кажи йому, він полуницю не з’їв! — заявив бармен, що досі дивився кудись у порожнечу.
— Бачу, пеньок безокий, — незлостиво зауважила черниця й суворо подивилася на Андрія. — Пийте-пийте, воно чудове!
Андрій почувався ніяково через їхню непрохану і безпардонну увагу, але вчорашній хміль залишив по собі відчуття глизявої понурості, а в голові час до часу перекочувався свинцевою болванкою біль.
— Добре, дякую… Ну, за цього… Як там його…