Розділ 7
Відбувається щось дивне
Кафе «Міраж», розташоване в найзадрипанішому з місцевих провулків, турботливо берегло дух дев’яностих не лише в назві й інтер’єрі, а й у таких дрібничках, як серветки, — їхню роль тут відігравав розрізаний навпіл похмуро-сірий канцелярський папір, що хтозна-звідки взявся у двадцять першому столітті. У «Міражі» подавали чай у пакетиках, салат «Дністер» з вудженою ковбасою й консервованою кукурудзою, огидний еспресо (написаний у меню через «к») і гордість закладу — чебуреки.
Валерка замовив саме їх, тож тепер тримав одного над столом, як ганчірку, і по-гусячому витягував шию, щоб не замурзатися жиром, що стікав із нього. Андрюха забрав із шинквасу свою склянку «Джека Денієлса» і підійшов до столика.
— Смачного, — мовив він, сідаючи навпроти.
— Фафибі… — Валерка піймав зубами нижній край чебурека і голосно втягнув у себе сік. — Не рано для віскача?
— Це бурбон… — Андрій одним ковтком вихилив склянку і скривився.
— Зав’язуй, — занепокоївся Валера. — Як друг тобі кажу.
По телефону Андрюха нічого не сказав йому, і тепер піймав себе на думці, що це невимовно тяжко. Він навіть не уявляв, із чого почати. Та й що про це говорити… Що загинула? Повісилася?
Валерка взяв серветку і розмастив лій по губах.
— Як ти їх їси… — насилу стримуючи огиду, мовив Андрій.
У «Міражі» з його серветками, що не вбирають жиру, і з краном у туалеті, що кашляє крижаною іржею, на чебуреки йому було тяжко навіть дивитися.
— А Аліса твоя як? — Валера весело підморгнув. — На неї ти не так дивився! Кстаті, миритися не надумав?
Андрюха зітхнув, скривившись, як від фізичного болю. Валерка приводив їх сюди, запевняючи, що смачніших чебуреків у Києві нема. Аліса тримала їх двома пальцями — точнісінько, як оце зараз Валерка — і сміялася, бо доводилося ловити край зубами.
— Аліси більше немає, Валер. Учора вночі… Поки я до мами їхав…
Він узяв іще «Джека» і вклав усю історію в п’ять речень. Напій кольору паленого цукру обмивав каламутні скляні стінки масними хвилями. А він наче слухав себе збоку, дивуючись, як йому вдається говорити без емоцій, чітко і правильно добираючи визначень. Наче переповідав матеріали справи… Лише на словах про дитину затнувся. Помовчав. Чекав, коли відпустить невидима рука, що вхопила за горло.
— Одне слово, дитину встигли дістати… — вичавив він. — Вона зараз на апараті… А житиме чи ні — ніхто не знає.
«Від Господа Бога залежить», — нагадала у нього в голові завідувачка реанімації, але він не став повторювати цього Валерці, а натомість одним махом випив свій «Джек» і пішов до шинквасу по наступний. Валера старанно розмащував по обличчю лій, намагаючись втертися серветкою, й мовчав. Тиша була така, аж чути, як у кухні гримить посуд. Інших відвідувачів не було. Смерділо підгорілою олією.
— Виходить, вона дзвонила мені якраз перед тим… А я не взяв трубки. Може, їй вистачило б просто поговорити… А я…
У горлі знову зашкрябало, він замовк, намагаючись опанувати себе. Валера стиха пробурмотів: «Царство Небесне». Андрюха покусав губу. Відвернувся. Мовчав, либонь, зо пів хвилини.
— Себе винуватиш? — тихо спитав Валера.
— Срати, грати… — глухо мовив Андрій, не дивлячись на друга. А тоді звів на нього погляд. Очі були сухі. Тільки судина луснула в лівому. — Я живцем себе жеру, Валерко… Живцем жеру…
Він знову вихилив до дна… Хміль уже шумував у голові далеким морським прибоєм.
— Я зараз… — сказав Андрій.
Плакати при Валерці не хотілося. Усе-таки вони були дуже різні. Валера — з тих, що про них кажуть «простий» і «нормальний». Простий собі трудяга зі стандартно-щасливою сім’єю, двома дітьми і щорічним відпочинком на Кінбурнській косі. Натомість Андрій найбільше у світі й боявся саме такого розміреного і стандартного щастя, як у Валерки. З самого малечку. Відтоді, як підріс настільки, щоб зрозуміти, який схожий у їхньої сім’ї кожен наступний рік на попередній. Кожен червень — на кожен червень, кожен вечір п’ятниці — на вечір п’ятниці… Андрій намагався розповісти про це другові. Друг, як завжди, сказав: «Подобається тобі, Андрюхо, все ускладнювати». Може, так воно і є… Може, так і є…
Він довго вмивався в тамтешньому крихітному туалеті. Потім встромив руки під сушарку, але вона не працювала. Паперових рушників не було, й Андрій абияк розмастив рештки води по обличчю. Відображення дивилося на нього зацькованим поглядом побитого собаки.