— Так а ти з батьками, виходить, у дев’яності їхав.
Валера почав неквапно допивати колу.
— Та при чому тут дев’яності! — Андрій струснув головою. — Моя станція з двома «А» теж була тупиковою!
— Так а Кагарлик же у твоєму дєтстві вже проїзний був! — Валерка звів плечима.
— Та при чому тут… — Андрій втомлено стиснув скроні. — Послухай сюди… Це наче частини мозаїки. Дві «А», залізничний тупик. Віддзеркалення, кажу ж тобі! У Кагарлику, до речі, навіть цукрозавод був.
— А завод яким тут боком? — здивувався Валера. — До заводу Харитон тебе пів ночі віз!
— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?
— Ні чорта я не розумію.
— Я шукаю свій вхід, Валерчику.
— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.
Андрій відмахнувся:
— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?
— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.
— У Кагарлик, куди!
— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.
— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?
Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.
— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.
— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.
— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.
Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.
— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.
— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.
— Що ж тоді має значення?..
— Правильні Вчинки.
— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?
— Мені. Мені треба, Валер.
Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.
— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.
— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…
Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.
— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.
— Шо-шо?
Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.
— Це та сама картина, про яку Личман казав!
Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.
— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!
Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.
— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.
— Може, давай я в інтернеті знайду?
— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.
На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.
— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!
Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:
— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!
— Шось я не врубаюсь…
— Він не був на площі.
— Так, а як же тоді…
— Під площею, — Андрій зітхнув і рвучко вперся чолом об стільницю. — Він був під нею.
Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».
— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…