І він зачитав уголос перший-ліпший анекдот із поміткою «Христина сміялася». Цілком випадково, це були саме ті обведені червоним два рядки, які медсестра Ксенія прочитала в готельному номері своєї останньої ночі.
— Не тисніть на мене! — тоненько пропищав Валерка.
— А-а-а! — скрикнув він низьким голосом. — Балакуча клізма!
Андрій сидів білий, наче крейда…
Розділ 61
Під площею
…Христина підвелася посеред площі та знову впала. Євген Павлович не відводив од неї чіпкого погляду. Лікар наче помирав і воскресав разом із нею. От тільки воскресав він тоді, коли його жертва падала й опинялася коло краю загибелі.
Тоді телефон знову завібрував. Євген Павлович відчув мало не фізичне бажання відповісти. Він звик його слухатися. Усе селище вже звикло. Навіть щодо таких дрібничок, як вимога завжди відповідати на дзвінки. Бо якщо папік не отримає того, що хоче, він із тебе всю душу витрясе. А зараз, судячи з усього, він не дістав бажаного від жодного з тих, хто був безпосередньо задіяний в установленні тих клятих літер, і хоче послати туди сина як інспектора. Але виходити на площу він не може ніяк. За жодних обставин. Місце, де впала Христина, бачить щонайменше одна справна камера — та, що на адміністрації…
Аж раптом у лікаревій голові щось клацнуло. Що зробить папік, коли нарешті знайдеться хтось — хоч і сам дідько, — хто передасть слухавку відповідальному за монтаж? Він скаже: «Вмикайте, і не хвилює!» О, повірте, навіть якщо через це може згоріти все селище, Павло Борисович скаже саме так.
Найближча решітка дощової каналізації була якраз на розі. Євген Павлович досить швидко намацав її під свіжим снігом. Пальці защеміли від холоду, коли вхопився за металеві прути, але він не зважав. Аби тільки вистачило сили підняти.
Решітка не піддавалася. Через неї він вивалявся в снігу з ніг до голови. Раз навіть упав у нього обличчям. Урешті, розпачливо гарчучи, він усе ж таки підняв край, підіпхнув під нього ногу й відкинув убік. У відкритий прямокутний люк вільно могла пролізти людина. Усі електричні кабелі в селищі теж були прокладені тут, отже, живлення до літер підвели з точно такого ж люка на площі. І лікар добре пам’ятав, де саме він розташований. Від того люка до місця, де впала Христина, — кілька метрів. Кілька нещасних метрів. Головне — встигнути знайти кабель, що веде до букв, і дочекатися, коли папік гаркне їм у телефон своє вагоме: «Не хвилює!»
І Звір спустився в люк.
Розділ 62
Харитон
М’яке сонячне світло набуло оранжевого відтінку. Пів на четверту. Андрюха роздивлявся на телефоні фотографії в ґуґл-картах. Серце схвильовано пішло підтюпцем — вони проїхали знак «Кагарлик».
— То що — є там фотка станції? — спитався Валерка. — Похожа? На ту станцію, маю на увазі.
— Ні, — відповів Андрій, дивлячись у вікно. — Вона й не повинна.
— Пам’ятаю, да. Криве дзеркало. Тільки, Андрюх, давай договоримся зразу… Якщо нічого не знайдемо, то не будемо їздити по всіх городах, де дві букви «А», добре?
Андрій лише зітхнув.
Станція була на відшибі. Крихітна будівля, викладений кахлем перон, навіси від дощу. Навколо старі двоповерхівки. На тому боці зо два кіоски. Мабуть, тут бувають якісь маршрутки, але не зараз. Андрій походив туди-сюди. Зазирнув в обидва кіоски, туманно надіючись побачити оту продавчиню з кальяном. Купив пакет соку і пив його, сидячи на бордюрі, з трубочки. Тиша. Сонце геть не гріло. Здавалося, всі поснули.
Підійшов Валерка.
— Ну що, Андрюх?
Таким тоном розмовляють із людьми, що втратили близьких — делікатно, наче аж несміливо. Ніби з ними от‑от може статися істерика.
— Тут іще автостанція є, — Андрій допив сік і зіжмакав пакет. — Поїдемо?
Автостанція була на іншому кінці міста, коло великого, витягнутого, наче річка, ставка. Щойно вони під’їхали, Андрій знову стрепенувся. Маршруток було повнісінько. Він легко уявив собі, як біля однієї з них отак запросто зустріне довговолосого водія в червоному плащі. Вискочивши з авто, Андрій швидко пішов уздовж автобусів, вдивляючись в обличчя.
Пройшов до кінця, тоді повернувся — тепер уже підходив до кожної, зазирав у кабіну. Він навіть таблички читав, таємно сподіваючись побачити щось на кшталт «Кагарлик — Б. Сад». Потім пройшовся втретє, вчетверте.
— Я вибачаюся… Шукаю водія такого довговолосого в червоному пальті такому… Шкіряному. Не бачили?