«Дзвінки тут узагалі ні до чого, — подумки озвався він до відображення. — Усе значно гірше, братан, ти й сам знаєш».
Андрій повернувся до столу вже з четвертою порцією бурбону. Валерка відводив очі, вочевидь не знаючи, як і що казати другові за такої ситуації. Він зосереджено масажував серветкою пальці, намагаючись витерти жир, але той не вбирався. Валерка зіжмакав серветку, кинув на купу таких самих і, зітхнувши, витягнув нову.
— Послухай, Андрюш, — нарешті мовив він, поглянувши на друга. — Там, у тубзіку, мило єсть?
Андрій не стримав усмішки.
— Валер, це найгівняніше на світі співчуття, ти в курсі?
— Та я ж просто…
Озирнувшись, Валера сягнув до штори й гидливо витер пальці об тканину. Вагаючись, подивився на них. А тоді тернув об джинси і задоволено крекнув.
— Я той-во… Реально в шоці сиджу, — сказав він. — Не знаю, шо його й сказать… Ти ж любив її, а тут — отаке.
— У тому-то й діло, що ні, — похмуро сказав Андрій.
— Хто — ні? — перепитав Валерка.
— Любити треба вміть, Валер. А я поки і не пробував… Коли вона сказала, що вагітна, — втік. Міг би лишитися, якби хотів? Міг би. Але не хотів. Не хотів із нею дітей. Вираховував усі оті дні з калькулятором… А хіба не все одно, якщо розібратися? Вона ж мене не зраджувала! Я пішов отоді — і з кінцями. У неї було своє життя. Потім я повернувся… Та яка різниця, чия дитина! От ти знаєш?
Валерка хитнув головою.
— Правильно — ніякої, — тихо сказав Андрій. — Якщо любиш — ніякої. А взяв учора трубку чи ні — то вже таке… Деталі. А ось те, що казав «люблю», а сам, виявляється, не любив… Ось де банан, Валерчику…
— Який банан? — несміливо спитав Валера.
— У легіоні так зальот називали. А я той іще бананейро…
Андрій зітхнув і витріщився в цератову скатертину.
— Знаєш, Валер, який був мій перший банан у легіоні… Я два кіло м’яса спер в офіцерській їдальні. Не для себе, ясно… Нас в учебці впроголодь тримали. Навмисно: зайвих відсіювали. А я чергував в офіцерській їдальні. Ну й пацанам на вікенд… Посмажити… Баранина — добрячий такий шмат. Ну і взнали хто. Прийшли в казарму. Усіх на підлогу, відтискатися, а мене — за стіл. І отакезну миску паельї ставлять. Смачна! Здуріти можна… Тільки там порцій двадцять, мабуть, Валер. Поки не з’їси — всі відтискаються. Ти їси — вони корчаться. Отаке-от. Я годину її, мабуть, їв… Годину… — він звів на Валерку тяжкий погляд — і наче вмить постарів років на десять. — А тут вийшло, що я не м’ясо спер, а урвав собі шмат безтурботності, розумієш? Хотів пожити без проблем… І от маєш — ціла миска! Ніяких проблем: ні дівчини, ні дитини, ні мами… Живи собі й радій… Тільки платять інші…
Андрюха скривився і знову взявся за склянку. Валерка накрив її долонею вже на півдорозі до його рота.
— Це ти, брате, глибоко копаєш…
— Любов — це і є глибоко. А я поки ще й не наблизився.
Андрій знову спробував підняти склянку, але Валера не дав.
— Тобі б у командіровку, га? Зміна обстановки, робота. Якраз є для тебе…
— Та куди ти мене можеш відправити зі свого райвідділку! На Оболонь?
— Давай, поприкалуйся мені! Відрядити не можу, а порекомендувати декому в главку — можу. Там іменно по твоєму профілю. Покажеш себе — яка не яка, а перспектива…
— Я пас, Валерчику… Мені, мабуть, краще місяць просто вдома пересидіти.
— Ого, які балачки! Хтось уже якось, кажицця, пересиджував.
Андрій прибрав його руку і знову підняв склянку.
— Андрюх, я серйозно! — Валера перехопив його кисть і забрав бурбон. — Зав’язуй пить! І дома сидіти тобі не можна, ясно? Чи ти забув, як ми познайомилися? І ким ти був!
— Ким?!
— Сам знаєш! Реально за тебе переживаю.
Він, звісно, правду каже. Андрій був тим, хто звернувся калачиком на денці склянки і, напевно, ґиґнув би там. Тим, хто здатен опритомніти посеред вулиці з ножем, приставленим до горла якомусь хлопцеві. Тим, кого валить психолог на медкомісії. Хто може сісти в потяг і поїхати назавжди. Будь-якого дня — просто почувши запах гару і зброярського мастила. Почувши східний акцент, побачивши дівчину в хіджабі… Та й просто прокинувшись із неясним відчуттям втоми і туги.
— Може, реально краще у відрядження… — несподівано для себе промовив Андрій.
— Краще-краще! — пожвавився Валерка. — Там усі матеріали зібрані — тебе ждуть! Квитки купимо…
Валера заходився розповідати про саму справу, та Андрій не слухав. Алкоголь уже зробив думки в’язкими і повільними. У грудях тупим цвяхом засіла туга.
— Валер! — урвав Андрій на півслові. — Дай цигарку.