— Не боляче. Тебе ж саме це цікавить? Буде зовсім не боляче.
Розділ 63
Не боляче
Вони зупинилися на заправці. Андрюха нервово поглядав на небо. Сонце щойно сіло, і синява стрімко втрачала барви. Хмар майже не було.
— Ти й сам не помітиш, як усе наладиться, — казав Валера, жестикулюючи шоколадним батончиком. В іншій руці він тримав стаканчик кави. — Налягай на спорт. Режим обов’язково. Може, знайдеш собі кого…
Андрій флегматично помішував у стаканчику смородиновий чай.
— Ти там воронку до центра Землі робиш? — поцікавився Валера. — Пити збираєшся?
— Та все нормально… — Андрій знову тривожно глянув у вікно на небо, що стрімко темніло. — Гарячий просто.
— Тобі, Андрюх, головне не зациклюватися. Слухай, а хочеш на вихідні у Львів газонем? Або в Одесу можна, як потепліє.
— Валер… Для чого ми живемо, як ти думаєш?
— Шоб завтра здохнуть! — упевнено відповів Валера і реготнув.
— А серйозно?
— Так я ж серйозно! Живем та й живем. Нас же не питалися, правильно? Шось у тебе прямо неважненький вид. Заболів?
— Та просто… Живота скрутило. Скоро прийду.
Андрюсі хотілося сказати ще щось. Попросити, щоб навідувався в лікарню до Алісиної манюньки. Або — що Валерка його найкращий друг. Але будь-яка фраза в такому дусі могла видати його з головою. І він просто вийшов у двері з табличкою «WC», за якими короткий коридор провів його повз два санвузли просто до службового виходу. І вислизнув у вже майже згаслий вечір.
Коли попутка висадила його неподалік від ставка, вже стемніло. Андрій неспокійно оглянув небокрай. Низько над обрієм висіли дві тьмаві зірки.
У темряві продиратися крізь чагарі було не так уже й просто. Він двічі вгруз кросівкою в глибокій багнюці й, нарешті, лаючись, вибрався на берег. Здається, місцина була та сама. Андрій ступив до води, оглядаючи поверхню ставка. Скільки сягав зір, вона була безлюдна. Почав вдивлятися в кущі позаду, але там теж не було ні душі. Нервово глянувши на годинник, Андрій вище застібнув куртку і поглянув на небо. Заважали дерева. Задерши голову, він вертівся й так, і сяк, усе намагався роздивитися третю зірку.
— Та он же вона! — пролунало позаду, й Андрій мимохіть здригнувся. — Щойно з’явилася.
Харитон стояв у повен зріст у вузькому човні, і, здавалося, він привид, що летить над водою. Човен із тихим шелестом зарився носом у пісок. Харитон пружно скочив на берег. На ньому, як і раніше, був зелений армійський плащ.
— То що? — запитав Андрій. — Який план?
Йому було не по собі. Харитон підійшов упритул і втупився в нього прозорим поглядом.
— Боїшся? — і досить таки відчутно плеснув його по животу, що, либонь, мусило означати підбадьорливий жест.
Удар неприємно віддався у печінку, і слово «ні» застрягло в Андрія в горлі, розлившись по язику відчуттям гіркоти. «Боюся», — подумав він.
— Не бійся, — вишкірився Харитон. — Я ж казав: це не боляче.
І він, без подальших міркувань, рішучо подався в бік дороги.
На узбіччі на них уже чекав знайомий вугільно-чорний «Пежо» з французьким написом «Екскурсії на човнах». Перше ніж сісти за кермо, Харитон скинув плащ-палатку і вийняв із кабіни улюблений шкіряний плащ, що відливав багрянцем навіть у темряві. Він швидко його надягнув, й обидва заскочили в кабіну — наче спільники, які добре знають, що робити.
Двигун загарчав, і мікроавтобус рушив, стрімко набираючи швидкість. Вони помчали порожніми вулицями Кагарлика, вочевидь перевищуючи всі можливі обмеження. Зо два рази Харитон геть безпардонно проїхав на червоне.
— Куди тепер? — трохи нервово запитав Андрій.
— Туди ж таки, — відповів Харитон.
— Я думав, буде щось типу… Ритуалу. Перехід із цього світу в той…
Харитон скривився:
— Усе значно простіше.
Андрій чекав продовження, та, вочевидь, це і була відповідь. За пару хвилин вони вже виїхали на трасу. Харитон хвацько об’їжджав вибоїни, не збавляючи швидкості. Він явно поспішав. Зовсім не так, як першого разу.
Скрипнувши колесами, мікроавтобус пірнув у поворот — так різко, аж Андрій мусив схопитися за ручку над головою. На трасі не було жодного ліхтаря. Андрюха вертів головою, намагаючись побачити бодай якийсь орієнтир, але не міг роздивитися абсолютно нічого, крім стрічки асфальту в снопі світла попереду.
Аж раптом автівку трохи підкинуло й у світлі фар замелькотіли перила. У бічному вікні показалося широке плесо. Гладінь води вигравала ледь помітними полисками і видавалася світлішою за небо.