«Не смій! — подумки наказав собі Андрій. — Не смій чіпати його!»
Спокуса була несамовита. Йому навіть не потрібно нічого робити — просто дати собі провалитися. Випустити лють назовні. Та якщо отак-ось серед білого дня вбити людину… Лікаря, мерового сина… Тут не кіно. Його схоплять або намагатимуться схопити — але дівчинку вже не врятувати.
Лікар і Ксенія перезирнулися.
— А ви, даруйте… — почав лікар.
— «Роздягайтеся, хвора!» «А ви?» — прокричав йому в лице Андрій, почуваючи сильне, непереборне бажання вбити лікаря просто зараз. — Уже читали такий анекдот?
— Доводилося, — незворушно відповів лікар.
— І що? Христина сміялася?
Його брови ледь смикнулися. Він метнув запитальний погляд на Ксенію, мовляв, «хто цей тип?», і знову подивився на Андрія.
— Не розумію, про що ви.
— Про Христину Рогач, яку ти вбив сьогодні вночі просто посеред площі! Ти прочитав її повідомлення і з’їхав з котушок, так? Як там було написано? Печериця? Зморшок? Я не дуже розбираюся в грибах!
Він очікував, що лікар ударить його.
Що є сили чекав. Краще б навіть дістав ножа, чи що там у нього може бути! Тоді Андрій зробив би це — не думаючи про наслідки і не дослухаючись внутрішніх застережень. Просто звернув би йому в’язи й отямився, коли всьому вже був би край.
Натомість лікар дуже натурально вдав нерозуміння й повернувся до Ксенії.
— Що він каже? — розгублено пробурмотів він. — Христину вбили? Нашу Христину — вбили?
І перш ніж йому відповіли, Євген Павлович крутнувся на підборах і хутко покинув медпункт.
— Христину вбили? — луною озвалася Ксеня, коли за лікарем зачинилися двері.
— Він і вбив, — Андрій втомлено опустився на стілець. — Не тільки її. А ще Людмилу. Не пам’ятаю прізвища. І дівчинку з аптеки…
— Мою Христину вбили? — повторила медсестра, наче нічого й не чула.
— Пробач. Я не хотів, щоб ти дізналася отак. Та якби я це не сказав — убив би його просто тут.
Вона подивилася на нього якимось дитячим благальним поглядом.
— Не питай нічого, добре? — попросив Андрій. — Ти пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили? Інше не має значення. Вдягайся, в нас мало часу.
Вона заходилася надягати пальто — механічно, мов сомнамбула.
— Іще одне запитання. Можна?
— Тільки швидко.
— Ви ангел?
Він гірко всміхнувся. І на секунду заплющив очі, міркуючи, що їй ліпше відповісти. А коли розплющив, то побачив, що вони стоять посеред обгорілої будівлі, грубо обшитої якоюсь фанерою й залізними листами. Що замість шибок у вікнах поліетиленова плівка. Що підлога, яка видавалася щойно вимитою, — просто втоптаний попіл. І що Ксенія — вбрана в якесь лахміття й має брудний і хворий вигляд. Запалені, закислі очі й страшенно потріскані, облізлі вуста. А її розкішне волосся спадає на плечі довгими зваляними пачосами. Він раптом збагнув, чим тут так сильно тхнуло, крім гару.
— Я прийшов урятувати дівчинку, — відповів він. — Інше не має значення.
І знову заплющив очі, згадуючи, як вона схилилася над ним тоді, в готелі, накривши балдахіном свого волосся.
Гала відчинила не відразу. Опухлі очі видавали людину, що проплакала багато годин поспіль.
— Ми йдемо шукати вашу дочку, — без вступу сказав Андрій. — І ми знайдемо її сьогодні, якщо робитимете, що я скажу.
У Галу наче вдихнули життя. Заметушилася, забігала. Він розпитував її про Надині особливості, а Гала металася по квартирі, наче серпокрилець, що лавірує в бетонних ущелинах великого міста. Ледь не силоміць увіпхнула їм в руки по чашці гарячого чаю. Принесла альбом зі світлинами і заходилася вибирати Надині — які взяти на пошуки. Ось вона вдома, ось вона на подвір’ї, ось вона під вбраною ялинкою… Недавні, і ті, де вона ще геть крихітка… Андрій роздивлявся їх і думав, чим є ці фото насправді, якщо Гала підібрала Надю на зупинці по той бік річки. Чиї знімки у неї в руках? І чи знімки це взагалі… Він заплющив очі, уявивши обгорілу квартиру, і знову розплющив. Усе як і було. Цей трюк не діяв на замовлення.
Про всяк випадок, він не став пити свій чай.
Білий «опель» із криво вирізаними з оракалу написами «Поліція» на дверях наздогнав усіх трьох дорогою на пожежну станцію.
— Що ви там нашому лікарю наговорили? — запитав Субота, коли вони один одному представилися.
— Про що?
— Трупи якісь, убивства… Де це ви такого наслухалися?!