…Віталік Субота полегшено пожбурив хвіст останньої гірлянди, запхнув руки в кишені й, насвистуючи, пішов уздовж вогників. У цьому чергуванні спалахів святкової ілюмінації і провалів у глуху, непроглядну темінь ставало не по собі. Він старався свистіти якомога безжурніше, намагався заглушити відчуття, що в наступному спалаху світла хтось випірне в нього з-за спини. І навіть кілька разів нервово озирнувся, але нікого не було. Тільки розфарбований кольоровими вогнями коридор.
Дільничний дістав два важенькі ключі та став постукувати один об один — рівномірно, як учила Гала. «Дюнннь — дюнннь — дюнннь — дюнннь» — протяжно заспівала сталь, і Субота закрокував бадьоріше, ступаючи в такт. Збоку показався вузький прохід, який він зауважив раніше. Треба було пройти туди зо два десятки кроків — поки видно світло за спиною — й повистукувати ритм іще й там. У гробу він це бачив, як по правді… Йому і тут не надто затишно. Але думка, що вони нікого не знайдуть… Якщо цей тип залишиться й усім розкаже, йому клямка. Тож треба шукати. Вона не могла зайти далеко, треба просто добряче все оглянуть.
І дільничний ступив у коридор.
Морок у бічному отворі видавався не просто непроглядним, він скидався на чорну, тверду стіну, і Суботі весь час здавалося, що зараз він тріснеться об неї чолом. Тому його кроки виходили манюсінькі й несміливі, незважаючи на те, що він виставив уперед руки з гайковими ключами, якими гатив з усієї сили. Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь-дюнь.
Він заглиблювався й заглиблювався, надіючись уже дійти до повороту, за який він, ясна річ, не піде. Та коридор був прямий, і блимання світла позаду — чудово видно, тому він ішов і йшов.
Попереду ні біса не було видно. Він чимраз частіше озирався. Блимавий прохід вдалині звідси мав вигляд плями завбільшки з м’яч. Субота подумав, що зайшов достатньо далеко, і зупинився.
— Надя! — гукнув він і голосніше загатив ключами.
Дюнь-дюнь-дюнь-дюнь!
— На-а-а-дя-я-я!
Він перестав стукати і прислухався. Тихо. Здається, такої цілковитої тиші він зроду не чув. Так наче він оглух. Субота нервово озирнув тунель, що блимав позаду… І раптом побачив силует. Цілком чітко — нерухому людську постать. Він не встиг до пуття роздивитися, гірлянда знову блимнула, а за секунду темряви ніякої постаті вже не було. Тільки світлова пляма, що переливалася різними кольорами.
Субота нервово лигнув, квапливо запхнув ключі під пахву і поліз у кишеню. Ось що він зробить — увімкне ліхтарика на телефоні, і назад. І все, ніяких більше бічних коридорів… «А може, це й вона, — подумки примовляв він. — Вийшла до світла… От і добре тоді… От і добре…» Світло блимнуло знову.
Силует стояв точно по центру коридору. Так близько, що тепер сумнівів не було — ніяка це не дівчинка. Найдивніше те, що він не рухався. Не йшов до Суботи і навіть не ворушився, а завмер у якійсь дивній похилій позі.
— Егей! — встиг крикнути Субота, але гірлянда знову занурилася в темряву.
А за секунду там знову нікого не було.
Голосно лаючись, дільничний змагався з ґудзиком на внутрішній кишені. Смикнув же чорт застібнути… Ще й пальці стали наче чужі, ґудзик вертівся й ухилявся, ніби знущався з нього, й ніяк не хотів пролазити в петельку. Субота нервувався. Без виставлених уперед рук з важенними залізяками, він відчув себе таким беззахисним, що аж жижки йому засіпалися.
Відчуття, що в темряві поруч хтось стоїть, було таке сильне… Таке справжнє… Хай би він знову побачив силует попереду — принаймні знав би, що цей хтось не причаївся у нього за спиною.
— Єсть хтось? — не витримавши, гаркнув Субота. Власний голос видався йому тихим і якимсь жалюгідним.
Ось він намацав телефон. Якого дідька робити такі глибокі кишені в куртках! Мало не випали ключі, він ледве встиг підхопити їх, і ось, нарешті, випростався, витягуючи руку з кишені.
Гірлянда знову погасла. І засвітилася.
Темна постать була просто перед ним.
Дзвінко полетіли долі гайкові ключі, а Субота мимохіть викрикнув якесь жалісне «ауах!» і ледве знову не впустив телефон.
Гірлянда погасла. Швидким, панічним рухом дільничний увімкнув ліхтарика.
Нікого. Попереду, як і доти, розмірено блимала різнокольорова пляма. Субота видихнув, зігнувшись мало не навпіл, і навіть відчув слабкість у ногах. Про всяк випадок він підняв ліхтарика вище і обернувся.
І видав дикий, хрипкий, ні на що не схожий крик.