«Знаєш, як кажуть про людей, які роблять те, що ти?» — суворо спитав у нього в голові материн голос, і Звір навіть автоматично кивнув у відповідь, надіючись, що цього вистачить і голос заткнеться.
Зуби звела оскома, а до горла підступила нудота. Євген Павлович відвернувся від своєї жертви, сів навпочіпки, обережно поклав на землю закривавленого ножа і стиснув кулаки, ховаючи великого пальця всередині долоньки.
«Про них кажуть „кончені“! — повідомив голос, точнісінько повторюючи фразу, яку насправді мати говорила йому років зо двадцять тому. — Сину, ти хочеш бути конченим?»
— Ні, — покірно прошепотів він. — Не хочу…
З якого приводу вона сказала це вперше? Він уже й не пам’ятає. Вона повторювала ці принизливі запитання все його життя, хоч би що він зробив. І навіть тепер, коли він дорослий, а її голос лише лунає в пам’яті, його накриває таке разюче почуття сорому, наче з нього здирають шкіру.
«Минеться, — подумки вмовляв себе Євген Павлович. — Зараз минеться».
Зазвичай напад і справді тривав не довше хвилини. Але як було цього разу, лікар так і не дізнався.
Напівсліпа від утрати крові, Ксеня змогла підвестися й навіть знайти на підлозі гайковий ключ. Світ довкола мав такий вигляд, наче вона стоїть у самому осерді метушливого бджолиного рою. Руки були мов чужі. Вона ніби спостерігала збоку, як тонкі дівочі пальці міцніше стиснули сталь.
Тривали останні секунди на цьому рингу. Та вона ще може таки перемогти.
Коли, стоячи в лікаря за спиною, Ксенія замахнулася, світ остаточно провалився в пітьму. Та коли рука опустилася, вона встигла почути, як щось тоненько хруснуло під ключем. І навіть зауважила, як віддаляється надсадне «взззумм-взззумм-взззумм» — ніби вентилятор здіймається в небо.
Та найголовніше, вона встигла подумати: «Я врятувала її. Врятувала, і тепер її неодмінно знайдуть».
Розділ 65
Бог грає в кості
Колись Ейнштейн написав, мовляв, ні, Він точно не грає в кості.
Кажуть, ученому йшлося не так про Бога, як про закони квантової механіки, але це не має жодного значення. Важливо те, що Ейнштейн не мав рації в обох сенсах. Грає! Ще й як грає! І поки фізики доводять це за допомогою експериментів і рівнянь, у нашій історії достатньо знати, що загублену дівчинку примудрився знайти не абихто, а дільничний Субота — що й сам на той момент безнадійно заблукав.
І перше, що йому сказала Надя, плеснувши в долоні (Плесь! Плесь-плесь!), звучало так:
— Я тебе знаю! Ти забирав мене з дому!
Вона могла його і не впізнати. Могла дивитися крізь нього чи будь-кого іншого, аж доки не побачила б маму. Могла впізнати і не сказати нічого. Але буває і так, що на всіх п’ятьох гральних кубиках випадає одне і те ж число. Покер!
А ви кажете, не грає…
І перш ніж дістатися до розв’язки цієї драми, вам слід знати іще таке: вентилятор на виході з катакомб працював на останньому подиху.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм!
Колись Євгенові Павловичу вже спадало на думку, що таких обертів старий електромотор може не витримати, але чи перейматиметься вентилятором той, хто намірився спалити все до собачої матері!
І ось, увімкнений на межі електромеханічних сил, той крутив лопатнями так швидко, що по іржавій трубі став розходитися запах горілої ізоляції. На ту мить повітря у кам’яній кишені над ним містило дуже багато метану.
Власне, під стелею каменярень метан був уже скрізь — він простягнув свої невидимі руки до старого вентилятора із найпотаємніших кам’яних закапелків. Подумати страшно, як казав покійний Науменко. Подумати страшно…
— Я тебе знаю! Ти забирав мене з дому! — сказала Надя, й дільничний вмить відчув гостре бажання обпертися об стіну, а краще сісти.
«Вона розкаже, — стугоніло в скронях. — Вона розкаже всім».
Субота дістав пістолет і похмуро подивився на дівчинку, що притислася до стіни у світлі його телефона.
Плесь! Плесь-плесь! — плеснула дівчинка.
— Ти відведеш мене до мами?
Трохи потупцювавши на місці, Субота ликнув і нервово озирнувся, ніби чекав, що звідкілясь прийде рішення. Але, як воно буває з тим, хто тримає ліхтарика в цілковитій темряві, він анічогісінько не побачив — довкола була сама пітьма.