Тієї секунди решту світу обрамлювало спокійне, ледь сумовите лице його матері.
Він вирішив їхати разом із нею — в кузові, не зважаючи на бідкання далекої й малознайомої рідні. Хтось намагався застібнути на ньому пальто, хтось тицяв йому свою шапку… Врешті їх лишили удвох. Його і її — на останній у цім житті спільній дорозі: довжелезній, прямій, наче дишло, вулиці Комсомольській (давно вже якось-там перейменованій), що тяглася через цілісіньке місто, і далі — до самого кладовища.
Мама видавалася живою. Хіба що ледь-ледь стомленою. І близько не схожа на ті обм’яклі воскові обличчя, в яких неможливо впізнати рідні риси. Здавалося, вона просто зімкнула повіки, щоб очі перестали пекти від утоми. Приплющила на пів хвилинки, але й досі слухає… «Ти кажи-кажи. Я просто дам розслабитися очам» — отакий вона мала вигляд. Якби не ця дурнувата стрічка з хрестами на чолі… Чому конче потрібно на чоло! Мабуть, варто було сказати «ні». Він не любив обрядів. Зневажав усі оті «бо так годиться»… Просто цього разу не мав сили сперечатися. Просто не мав сили…
Час до часу крижаний подих вітру грубо змахував сльози з його обличчя й повертав у реальність, обдаровуючи вряди-годи міцними ляпасами, але потім він знову поринав у коловерть думок. І тоді спраглий снігу південний пейзаж утрачав виразність і розпадався на дві дляві ріки: світлу небесну, з пливким ошматтям розталих хмарин, і темну земну, з нерівними, химеристо порізаними берегами… І тільки відчуття стягнутої від висохлих сліз шкіри нагадувало, де він і що тут робить.
Не стримавшись, він ледь підвівся й зірвав дурнувату стрічку з маминого чола. Поклав долоню на її кисті. Холодні… Коли батько був живий, то часто малював їх. Одна така картина, писана олією на дошці, висіла в них на стіні. А він малим не повірив був, що то мамині руки. І сказав їй. Вона засміялася й раптом вишукано склала кисті, точнісінько, як там. І він одразу повірив, що таки справді — її. І мовив, що не знав, які вони красиві. Не помічав. А на картині відразу помітно. «Це тому що тато мене дуже любив», — сказала вона. Тоді це пояснення видалося йому незрозумілим.
Згодом багато разів дивувався, що поїздку в кузові «газона», який продувався всіма вітрами, пам’ятає у щонайменших деталях, а того, що було потім, на цвинтарі, — в пам’яті геть не лишилося. Пригадує, що казав мамі дорогою, що думав тоді, що почував… А ось сам похорон… Ні як приїхали, ні як опускали труну… Чи він цілував її перед цим? Чи кидав оту горезвісну першу жменю? Чи плакав? Куди подався потім? Із ким? Ні, всього цього в пам’яті не лишилося. Тільки тупий виснажливий біль і відчуття стягнутості від висохлих сліз на щоках.
А ще — ота дівчинка. Либонь, її світле, облямоване легкими кучериками личко було єдине, що він запам’ятав на кладовищі. Бачив її двічі. Уперше, коли серед понурих темних пальт промайнув ніжно-рожевий пуховичок. Він подивовано зауважив, який чудернацький і недоречний вигляд має це ангельське дитя на краю могили. І подумав, хто ж це міг привести її з собою, а головне — навіщо… Та ось вона зникла поміж однаково чужих йому людей, і спогади про неї теж зникли. Певно, забув би її, як і решту, якби не показалася вдруге.
Він сидів коло могили. Нікого не було. Може, вже порозходилися, а може, стояли позаду, даючи йому час попрощатися… Добре запам’яталося небо — біла зимова ріка, що спокійно пливе вдалечінь. І вітер, який враз угамувався, й почав лагідно куйовдити його волосся… Він приніс запах моря і крики мартинів, так наче намагався делікатно нагадати, що життя, хоч і як це дивно, триває. Але все воно було так далеко… Так далеко від закиданої пластмасовими квітами свіжої землі… Аж він не повірив.
І тоді коло нього раптом присіла ота дівчинка. Вона приклала до обличчя складені замком пальці й подивилася на нього, мов крізь лицарське забороло. Мимохіть усміхнувся — уперше сьогодні.
— Агов, — прошепотів він їй. — Привіт!
Дівчинка й далі мовчки роздивлялася його, ховаючись за «маскою» з пальців.
— Мене звати Андрій, — сказав він і простягнув їй руку.
Дівчинка смішно вигнулась, щоб роздивитися крізь «забороло» його долоню. Тоді нарешті зняла свою «маску». Їй було років зо п’ять, мабуть. Може, шість. Блакитноока. «Чимсь на Алісу схожа», — подумав він. Дівчинка всміхалася й скидалась на ожилого сонячного зайчика. Андрій кліпнув, змахнувши віями серпанок застоялих сліз, і всміхнувся вдруге. Вона роздивлялася його обличчя уважними чіпкими очима, немов обмацувала, та йому не вдавалося піймати її погляду.
— А тебе як звати? — запитав він.
Вона ніби не почула.
— Ти плачеш! — мовила, дивлячись на його щоку.
— Уже ні, — відповів він і втерся.
І лише зараз помітив за її вушком маленьку мушельку слухового апарата. Похопившись, повторив голосно і чітко:
— Я не плачу!
— Я вмію читати по губах, — вона трохи тягнула голосні, та говорила добре.
— Ясно, — він знітився.
Дівчинка знову склала пальці «ґратками» і, притуливши до обличчя, почала роздивлятися задрапований штучними квітами гробок. Немов у збільшуване скло.
— Вона тепер у вирії? — дівчинка кивнула на портрет поміж вінків і обернулася до нього.
— Ні… Вирій — це там, куди відлітають птахи. А люди потрапляють на небо…
Вона хитнула головою.
— Просто люди туди потрапляють, а птахи — відлітають. І повертаються… І відлітають… І повертаються…
Дівчинка підняла долоньку і заходилася «літати» нею туди-сюди. Він знову всміхнувся. І, здається, вперше зауважив, як нині сонячно. Як же, виявляється, сонячно.
— А з ким ти тут? — запитав він.
Вона випростала пальчик і вказала на нього.
— З тобою, — і кумедно наморщила носика.
— Я про батьків. Вони тут?
Не зрозумів, почула вона чи ні. Мабуть, не завжди встигає прочитати по губах… Дівчинка дивилася кудись крізь нього. Хотів повторити запитання, аж вона підняла долоньки на рівень очей і плеснула. Плесь! Й одразу знову: плесь-плесь! І лише тоді сказала:
— Тільки тато.
Він кивнув і подумав, що пора йти. Бо ж усі вони — і тато цієї чудової крихітки, і ще сила-силенна незнайомих людей — зараз стоять і чекають, коли ж йому нарешті набридне прощатися…
— То як звати, га? Секрет? — знову запитав Андрій.
Натомість вона опустила «забороло» з пальців і запитала:
— У тебе є діти?
— Ні, — подумав, що оце вперше запитання щодо дітей не роздратувало його. — Я й сам іще дитина.
«Забороло» відкрилося, й між долоньок показалася недовірлива усмішка.
— Ніяка ти не дитина! — дівчинка захитала головою. — Ти ого-го який здоровезний!
«У точку, — подумав він. — Двометровий, стокілограмовий, кросівки сорок шостого розміру. Та однак — дитина. Просто мама відпустила його в інше місто… А він навіть не встиг попрощатися».
Андрій не помітив, як вона втекла. Просто звів очі, а дівчинки нема. Роззирнувся, та нічого не побачив, крім стіни однакових пальт. Шкода, так і не дізнавсь, як її звати…
Скільки він там пробув? Чи підходив хтось іще? Може, його врешті повели попід руки, як ото буває з невтішними родичами, що він бачив їх на чужих похоронах — Андрюха не пам’ятав. Зате назавжди запам’ятав, що там, коло могили, посеред холодного брудного кладовища, вперше в житті зміг цілком чітко уявити себе батьком: на мить намалювати собі картинку, на якій ота чужа дівчинка — така ясна й нелукава — його дочка… І тоді він здивовано усвідомив, що немає нічого яскравішого, ніж оте уявне щастя.
А вони ж з Алісою, зрештою, й розлучилися через дитину. Чужу дитину. Чужу дитину, якою його дівчина якогось біса вагітна.
За вікнами пролітали південні селища, які оминув сніг. Горбатий, розчавлений фурами асфальт вилискував льодом замерзлих калюж. Сутеніло.
Він їхав не швидко і не повільно, і думав про те, що життя — це ринг. І рано чи пізно ти пропускаєш удар. Коли боксуєш проти Її Величності Долі, це неминуче, хай як віртуозно ти ухилявся… Так от, поки лишилися сили — мусиш битися далі. Іншої ради нема. Опустиш руки, — і Доля вмить увібгає в куток. А там просто заб’є на смерть… Отака немудряща філософія була в Андрюхи. Його релігія. А ще він вірив, що завершити цей бій можна лише в одній позиції — лежачи на ринзі горілиць і слухаючи відлік рефері: «Три… Два… Розряд! Три… Два… Розряд!». І ти або підведешся і простоїш іще трохи… Або — ні. Але перемогти Долю, згідно з Андрюхиною релігією, неможливо.