Мертва дівка зникла.
Якусь хвильку він намагався второпати, як таке можливе. У голові промайнула рятівна думка, що непомітно вона могла піти лише в одному напрямку — углиб катакомб. А це однаково, що сама себе поховала. Просто позбавила його клопотів, ото й усе.
Він кілька разів подумки сказав «ото й усе», вмовляючи себе. Устиг подумати, що добре було б пошукати бодай недалечко — а що, як у неї вистачило розуму сховатися поблизу, а не заглиблюватися в лабіринт… Аж ось голова вибухнула феєрверком болю. Зуби несамохіть клацнули, закривавлена підлога кинулася йому назустріч, і він насилу встиг виставити руки.
Христина вклала в удар усю силу. Від тієї миті, як почула дитячий крик, у неї в голові не лишилося місця ані страху, ані думкам про моторошну рану на шиї. Якби мала в руках щось поважніше — бодай лопату, — вона б убила його на місці. Як тлусту знахабнілу муху. Але її зброєю став грубий, схожий на коротку колоду, рулон поліетилену. Він ковзав у перемараних кров’ю руках і був одночасно занадто тяжкий і занадто м’який. І все-таки дещо вдалося: удар у потилицю примусив Звіра випустити дівчинку. Він звалився обличчям униз, і Христина, видавши з пораненої горлянки низький хрипкий крик, кинулася на нього, замахуючись рулоном іще й іще.
— Тікай! — гукнула вона переляканій Наді. — Тікай!!!
Надя стояла, дивлячись відсутнім поглядом у порожнечу, силкуючись повернутися в реальність, що виштовхала її на поверхню. Їй було страшно. Дуже страшно. Але ж тікати треба кудись, а у світі, що втратив об’єм, не було ніяких «кудись» чи «звідкись».
— Тікай!!! — вигукнула Христина і втретє вгатила Звіра по потилиці рулоном. Але цього разу той устиг підставити руки. Ще за мить він повернувся на бік і скинув із себе дівчину.
— Тікай! — знову крикнула вона, і Звір ударив її ліктем у лице.
Дівчинка досі безцільно блукала очима то по задрапованих плівкою стінах, то по стелі, то — залитою кров’ю підлогою, наче не мала об що зачепитися поглядом.
— Не бійся… — нудотно-солодко прошипів Звір, підводячись. — Іди до мене… Не бійся…
Тоді вона підняла долоньки до обличчя й звично плеснула. Плесь! Плесь-плесь! Звук швидко розчинився, поглинутий породою, але очі дівчинки перестали шарпатися. Плесь! Плесь-плесь! Тепер вона дивилася просто на Звіра. На його замурзані кров’ю черевики. І варто було тому ступити в її бік, Надя стрілою зірвалася з місця.
— Стояти! — рявкнув він, кидаючись за нею, але Христина встигла випростати ногу і тріснути його по щиколотці.
Звір зашпортався, спробував утриматися, послизнувся на закривавленій плівці й розтягнувся на підлозі, так сильно вдарившись спиною, аж із легень йому вибило все повітря. Дуже хотілося запопасти бодай секунду, щоб оговтатися, але він розумів, що зараз — не пора. Зайшовшись болісним кашлем, Звір перекинувся на живіт і глянув на Христину сповненими крижаної люті очима. Вона вирячилася на нього, як корова перед забоєм. Так і є, на неї й чекає доля корови, тільки трохи пізніше. Він покінчить із нею перегодя, — зараз важливіше дівчисько.
Надя побігла вниз. Якби той зрозумілий звук не скінчився, вона б напевно знала, де вихід. Взззумм-взззумм-взззумм… Але вентилятор давно замовк. Один незнайомий коридор вів угору, інший — униз. Надя загаялася лише на секунду. Світ спробував був стати пласким, але вона йому не дала. Плесь! Плесь-плесь! Й, обираючи між світлом — там, нагорі, і темрявою внизу, вона обрала темряву каменярень. Темрява не виштовхувала. Темрява — ховала.
Звір устиг побачити, як у світлі останньої в проході лампочки промайнув її рожевий пуховик, і відстібнув від паска ліхтарик. Нічого — він наздожене її. Вона всього лише розумово відстала дівчинка, а там — справжній лабіринт без жоднісінького промінчика світла. Ще кілька кроків — і перелякана дурепа зупиниться, тому що там ні біса не видно. І тоді він її упіймає. Можна буде завершити все просто там… Усе одно ніхто не ходить у каменярні. Якщо так треба, він може начхати на чистоту і вчинити це просто там…
За Звіровою спиною намагалася підвестися Христина. Померти було б легше. Певним чином померти їй навіть хотілося. І вона би померла. Але думка, що він скоїть із дитиною те, що і з нею, змусила б Христину встати навіть із могили. Горло боліло так, наче вона наковталася розпечених цвяхів. У голові гуло, але мухи вже не маячіли перед очима, а думки вже не були п’яним буркотінням. Думки були чіткі. Точніше, думка була одна. Вона стугоніла у скронях, завдаючи значно більшого болю, ніж рана, і складалася тільки з двох слів: «Урятуй дитину».