А у квітні вона померла.
Горе виявилося для нього не просто заважке, воно було нестерпне. Колись, після батькової смерті, мама запевняла його, що цей жах більше не повториться. Просто не може повторитися. Це наче два снаряди в ту саму вирву, як блискавка в те саме місце! І він повірив. Уже як був дорослий, довідався, що і снаряди, і блискавки цілком собі гамселять в одну точку, і нічого надприродного в цьому нема. Але тоді ця віра була абсолютом. Вона була тим, на що він опирався, щоб піти далі.
Ось чому другий снаряд, який прилетів, виявився страшніший за перший. Він не здатний був навіть просто усвідомити, що ж воно коїться. Тієї миті, як він довідався, що сестри більше нема, у ньому розверзлася чорна безодня. Її краї осипалися всередину нескінченним потоком дрібного, гострого щебеню, й він безпорадно перебирав ногами, та однак зіслизав назустріч порожнечі разом з усім, із чого складався його зруйнований світ. Бачити, як наближається безодня, усвідомлюючи власну безсилість, було нестерпно. І він відвернувся.
«Срати, грати!» — прошепотів він сам собі, вперше, здається, вживши цей вираз, підслуханий десь за школою. І з радісним подивом відчув, що безодня не має над ним влади.
Якщо не дивитися на неї, вона тебе не засмоктує. Якщо не думати, якщо геть забути про її існування — можна жити далі. Та варто бодай на секунду, на коротку мить пригадати момент, коли мама каже: «Її більше нема», — як він ураз провалювався в чорне затхле ніщо, в якому не було ні дна, ні стін, ні світла, ні навіть вітру. Лише моторошне, стрімке падіння.
«Срати, грати!» — казав він — і вмить опинявся на твердій землі, де насправді триває оте ж таки звичне, не справедливе ні з ким життя. Життя без батька, життя без Надійки.
— Срати, грати! — стиха мовив він коло труни, і мамин брат косо глянув на нього, та подумав, що недочув.
«Срати, грати!» — і в серці зацарювала світла стерильна пустка. Не жаль, не боляче. Ніяк. Звісно, він змушений був відповісти собі на запитання, як же таке можливо, щоб братові не було шкода рідної сестрички. Відповідь була проста і водночас звучала цілком логічно: «Бо я поганий». Зрештою, саме це останні півтора року втовкмачувала його власна мама. Та і як іще назвати того, хто ненавидів рідну сестру! То й добре. Срати! Він поганий і житиме з цим далі.
Єдина причина, з якої Андрюха дожив до своїх тридцяти, не ступивши за край цього світу, — це те, що світ теж був лайно.
— Приїхали! — задоволено мовив водій. — Сто тридцять п’ять гривень, будь ласка.
— Тобто — приїхали? — Андрій витріщився у вікно.
За вікном блищала дзеркальним склом будівля залізничного вокзалу.
— Прошу, Південний вокзал, як у заявці, — терпляче пояснив водій. — Якщо потрібен Центральний — просто по переходу всередині будівлі, там пів хвилини йти. Сто тридцять п’ять із вас.
— Мені ж не сюди! — Андрюха знову подивився у вікно, наче там могло щось змінитися. — Мені на Старовокзальну, а не на вокзал! Ви переплутали просто.
— Нічого я не переплутав, — таксист упевнено тицьнув йому під носа свій смартфон. — Залізничний вокзал, ось. Може, ви випадково… Думали про щось своє…
— Та про що я міг думати! Везіть на Старовокзальну тепер.
Андрій ледь нахилився, щоб упіймати таксистів погляд у водійському дзеркалі… І перелякано відсахнувся всім тілом.
— Сука! — лайка мимоволі вирвалася назовні разом із видихом.
Із дзеркала на нього абсолютно виразно — він ладен був заприсягтися! — поглянули намальовані очі отієї моторошної маски чи що то воно було… Та вже за мить примара зникла, і лише кров глухо пульсувала в потилиці.
— Це ви до мене? — нашорошився таксист.
Його очі в дзеркалі були цілком звичайні. Уже звичайні.
— Ні, що ви… Вибачте, що лаюся… — Андрій засовався і знову витріщився у вікно, бо не знав тепер, де себе подіти через незручну ситуацію. — Просто запізнююся страшенно… Їдьмо вже швидше, я доплачу, скільки там потрібно…
— Так я вже наступне замовлення взяв. Зараз людина з потяга зійде… Та тут пішки удвічі швидше! Он, через перехід.
— Швидше — це за правильною адресою приїхати! — буркнув Андрюха, заодно виплеснувши сприкрення й розгубленість.
Роздратовано тицьнув водієві гроші, відчуваючи, що лице аж палає з сорому. Підхопив течку, процідив крізь зуби щось невиразне, але вочевидь неприємне, і квапливо вийшов.
Таксист гукнув його, коли Андрій устиг уже пристойно відійти, — тримав у руках якогось папірця. Андрюха неохоче повернувся.