— А кажете, ні про що таке не думали! — сказав той, єхидно всміхаючись.
— Про що не думав?
— Про вокзал. Квиток на поїзд забули! Ось! Поназамовляють чортзна-чого, а я — переплутав. А хто ж, як не я!
— Який з біса квиток… — устиг промовити Андрій, аж збагнув, що в руках у водія роздруківка його електронного квитка. Мабуть, із теки випала. А таксист іще й носа туди встромив, прочитав.
Стало страшенно прикро. Він точно знав, що не міг переплутати і замовити таксі на вокзал… Чи міг… Узяв квиток і навмисне зіжмакав його на очах у здивованого таксиста, а тоді люто жбурнув у рідке багно на дорозі.
За хвилину, рухаючись зиґзаґом у щільному потоці пасажирів і проводжальників, Андрій пробирався переходом на той бік залізничної колії. Біля ескалатора, що спускався в головну залу Центрального вокзалу, скупчилася невеличка черга.
Розштовхавши валізи і рюкзаки, він нарешті ступив на стрічку і поїхав униз.
Не відразу навіть розчув своє прізвище в гундосому голосі вокзального оголошення. Лише з другого разу, і аж розгубився, так несподівано це було.
«ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЕРМІНОВО ПІДІЙДІТЬ ДО ЧЕРГОВОГО ПО ВОКЗАЛУ! ПОВТОРЮЮ: ГАЙСТЕР АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. ТЕРМІНОВО ПІДІЙДІТЬ ДО ЧЕРГОВОГО ПО ВОКЗАЛУ…»
На мить він замислився щодо імовірності зустріти потрійного тезку. Та прізвище в нього не надто поширене, а головна зала була просто перед ним. Власне — онде і віконце чергового…
— Моє прізвище Гайстер, — сказав він, схилившись перед віконцем, наче навмисне зробленим так, щоб примушувати людей вклонятися.
— Ось, нате, — крижаним тоном відповіла дівчина з бездоганно зачесаним назад волоссям і правильними рисами обличчя. — П’ять хвилин до відправлення. З першої колії, вихід із головної зали, ліворуч від ескалатора.
— Що «нате»? — запитав він, але, звісно ж, чудово упізнав просунутий у віконце корінчик м’ятного кольору.
— Ваш квиток беріть, кажу, потяг вирушає! — в її голосі тепер проступила сталь.
Позаду пролунало обурене: «А чи можна швидше?!» — за ним бозна-звідкіля зібралася черга.
— Перша колія! — ще раз повторила дівчина і промовисто постукала пальцем по фітнес-годиннику.
Він устиг роздивитися своє прізвище, поки його пальці, немовби жили власним життям, потягнулися по квиток.
«Може, ви випадково, — запитав у його голові таксист, — думали про щось своє?» Хтось відіпхнув його від віконця плечем. Стукнувши, впала додолу течка, що вислизнула з-під пахви, нижній клапан підступно вигнувся, й тека вивергнула розсипище моторошних посмертних світлин, оздобивши ними мокру від розталого снігу мармурову підлогу. Андрій знічено заходився їх піднімати, але нікому до того не було діла. Хтось навіть наступив йому на руку, поки він квапливо висмикував фотографії з-під брудних черевиків.
Урешті, обхопивши теку, мов дитину, досі стискаючи в пальцях квиток, Андрій наче в трансі, відчужено побрів до виходу. Провали… Знову провали…
— Загубили! Мужчина! Молодий чоловік! Загубили!
Коли ці слова пробилися крізь пелену, яка огорнула його мозок, Андрій змушений був двічі їх повторити, щоб зрозуміти значення. Нарешті озирнувся. Незнайома жінка протягувала йому світлину. На цій був аж ніяк не труп, не оті жахливі понівечені оболонки вродливих колись жінок. Вокзальний гамір, немовби вимкнули, десь далеко спотворений динаміками жіночий голос із нестерпною нудьгою повідомляв про відправлення потяга — як і тоді, на похороні, все це перетворилося на тло, гру тіней, що облямовували красиве личко, від якого не міг відвести очей.
Неймовірно, незбагненно, як таке сталося, та з фотографії на нього дивилася блакитноока дівчинка з мушелькою слухового апарата за правим вухом. Безсумнівно, це була вона.
— Діти не мають помирати, — виразно сказала незнайома жінка.
— Що?
— Кажу, що не мають валятися під ногами діточки такі красиві, — повторила вона і всміхнулася. — Тьху-тьху, яка гарненька! Доця ваша?
Андрій стояв, очманіло дивлячись на обличчя дівчинки, що вміла читати по губах, а в голові вертілося одне й те ж запитання: чи можливі такі збіги, щоб він і справді їхав зараз шукати оте славне маленя з похорону… «Це нічого не змінює!» — палко заявив він сам собі, розуміючи вже, що це міняє все.
Бо завжди є шанс знайти зниклу дитину живою. І коли досі йшлося про якусь невідому, чужу дитину, то зараз виходило, що він збирається покинути в біді цілком конкретну дівчинку. Тоді вона так і не назвала свої ім’я, а тепер він знає, що вона — теж Надійка…