— Діти не мають помирати, — прошепотів він, вихопив світлину в жінки і щодуху помчав до проходу ліворуч од ескалатора, де на електронному табло у графі «колія» закличним зеленим горіла цифра «1».
Розділ 10
До міста мук найтяжчих
Дрібна іржава крупа завела непевний, нервовий танок на голівках масивних прогоничів, відчуваючи наближення потяга. Старі рейки, вилизані до тьмавого блиску згори і кольору рудої охри з боків, грілися в останньому промінні низького сонця, наче дві нескінченні змії. Улітку ця ділянка залізниці розсікала навпіл велике понуре болото. Зараз — розкреслила на дві колонки біле поле.
На рейках, звісивши з насипу втомлені ноги, сидів чоловік. Відчувши далеку, ледь помітну вібрацію, він задер обличчя до неба. Ніхто не знає, чи думав він про щось, чи, може, видивлявся щось поміж ошмаття хмар, тому що з його очей не можна було сказати нічогісінько: вони були намальовані. Чорні, наведені олівцем контури, яскраво-синя, подекуди облущена фарба замість білків і білі, нестямні цятки чоловічків. Нічого дивного, враховуючи, що намальованим було все його обличчя цілком.
Подивившись на небо, чоловік із намальованим лицем застромив руку за пазуху і витягнув довге перлове намисто. Перлини були всіх кольорів і розмірів: від дрібних рожевих, неправильної форми, — до величезних, бездоганно круглих, що сяяли ідеальною зубною білизною. І навіть — таких, що коштували страшенно великих грошей, чорних. Коротко глипнувши туди, де вдалечині лінькуватою п’явкою показався потяг, чоловік із намальованим лицем випростав руки над шпалами і з натугою смикнув нитку намиста. Вона порвалася, неприємно клацнувши, і перлини, тішачись із несподіваної свободи, застрибали по темній деревині, по кірці білястої криги в калюжках і сірому брудному щебеню. Птахи випурхнули, як за сигналом — наче тільки того й чекали, зачаївшись у сірих неживих кущах. Непоказні коричневі і яскраво-сині довгохвості, дрібні з грудками кольору лайма і великі зі штивним візерунком на крилах — птахи, наче й не помітили чоловіка, злетілися до розсипаних перлів і жадібно заходилися видзьобувати їх, штовхаючись і нетерпляче змахуючи крильми.
Рейки вже щосили стогнали, знаючи, що ось-ось на їхні сталеві плечі ляже монотонна вагота, а потяг уже не скидався на хробака — він наближався чорною стрімкою хмарою, та птахам не було до нього ніякого діла. І лише чоловік з намальованим лицем останньої миті, наче знехотя, підвівся з рейок і легенько зіскочив із насипу.
Потяг смикнувся, Андрюху кинуло вперед, він клюнув головою мало не до самих колін, прокинувся й вирвався з дивного і навіть моторошного сну.
Істерично заскреготали гальма. У їхнє вікно, глухо стукнувшись, врізався великий птах. Скрикнула дівчина навпроти, підтиснула ноги і затулилася книжкою з дивною назвою: «Як правильно читати „Алісу в країні чудес“». А за мить десь унизу розтиснулися металеві зуби гальмівних колодок, і потяг наче випрямився, відкинувши Андрюху назад на спинку сидіння.
— Що сталося? — перелякано запитала дівчина, визираючи з-за книжки. Вона була гарненька, з яскраво-рудим волоссям.
— Мабуть, стоп-кран зірвали, — відповів чоловік, що сидів через прохід.
Але те, що потяг не зупинився, а й далі з неквапною грацією плив уперед, свідчило про те, що стоп-кран не займали. «Може, це через птахів…» — подумав Андрюха, але озвучувати свою версію не став.
Якийсь час руда дівчина витріщалася у вікно з виразом переляканого очікування, але більше нічого не сталося. Ні нових птахів, ні різких гальмувань. Потяг знову набрав швидкість, і стукіт коліс став рівний і розмірений. Пахло милом і туалетом. Стиха наспівувало радіо, й Андрій подивовано впізнав Highway to Hell.
— Хочеш ягоду?
Андрій розплющив очі. Певне, він знову на хвильку задрімав. Перед ним стояв хлопчик років семи в зелених джинсах і такому ж светрі.
— Обирай, яку хочеш! — він простягнув до нього долоньки.
На правій лежала дуже красива, наче з картинки, полуниця. На лівій — велика, справді здоровецька, лохина.
— Дякую, хлопче. Відмовлюся.
— Не можна! — строго відказав хлопчик. — Треба обрати одну.
Андрій усміхнувся.
— А сам яку хочеш?
— Я не хочу. Це для тебе, але тільки одна.
Він був утішний.
— І що ж буде, як узяти синю?
— Ну… — хлопчик у зелених джинсах замислився, втупившись у вікно. — Поїзд зійде з рейок, і буде катастрофа.
— Й усі загинуть?
— Ні… Але всім буде сильно-пресильно боляче!