— Гало, там нікого немає, — якнайлагідніше повторив він, і знову повернувся до дзеркала, наче запрошував переконатися в цьому разом із ним.
Звідти на нього дивився здоровань, риси обличчя якого були по-дитячому невміло вималювані тлустими мазками фарби.
Андрій відсахнувся, перечепившись об щось, і, змахнувши руками, гепнувся на спину. Заторохтіло і покотилося долівкою відро. Він підскочив, кинувши очманілий погляд на дзеркало, та воно, ясна річ, відбивало тільки його перекошену пику і сполотнілу на крейду Галу.
У коридорі пролунали кроки.
— Швидше! — раптом скомандувала вона. — Швидше, поки не прийшли, дайте мені ручку! Бігом же, ну!
Вона вказувала на підвіконня. Там і справді лежали зошит і тонка металева ручка.
— Швидше! Швидше, будь ласка! — підганяла Гала, й Андрій кинувся до підвіконня, так і не спитавши себе, чому вона не зробить це сама.
— Нате!
Він простягнув їй зошит і ручку, але Гала схопила тільки ручку і рвучко відкинула ковдру — на її лівій руці були застібнуті наручники. Андрій тієї ж секунди збагнув, що впоров дурницю. І навіть подумав, що, може, встигне відібрати ручку, але час точився занадто повільно, а він досі не міг відвести погляду від наручників, що приковували її зап’ястя до металевої спинки ліжка.
Відчинилися двері, і хтось перелякано гукнув:
— Хапайте її руку!
Та Андрій не встиг.
Гала високо піднесла затиснуту в п’ястуку ручку і кілька разів щосили ввіткнула собі в шию, аж нарешті на простирадло яскравими червоними цівками бризнула кров.
— Курва! Палич! Палич, біго-о-о м!!!
Кричала довговолоса дівчина у білому халаті і з якоюсь геть недоречною хустиною на шиї. Десь у далечині загрюкало щось металеве, вочевидь розсипавшись по підлозі. Медсестра скочила вперед, наче пантера, і схопила Галу за шию, намагаючись перетиснути кровоносні судини. Але натиснула занадто близько до рани — білясті трубочки судин умить втягнулися, вислизаючи з-під пальців, і кров зацебеніла знову.
— Швидше!!! — гукнула вона в бік дверей.
— Дайте я! — Андрій рішуче відтіснив її, міцно притиснувши пальці на кілька сантиметрів далі від проколів.
Гала тут же вкусила його за передпліччя. Він скрикнув, і з силою натиснув їй на чоло, вдавлюючи в подушку, але так і не розімкнув пальців на шиї.
— Поможіть! — сказав він дівчині, й та всім тілом навалилася на брикливу Галу.
Забіг лікар у білому халаті, тримаючи в руках допотопний, іще совєцький джгут.
— Масивна кровотеча! — вигукнула медсестра.
Лікар підскочив до узголів’я ліжка, задер Галин лікоть, притиснувши руку до вуха, і почав накладати джгут, — з одного боку на шию, з іншого — довкола Галиної руки. Він робив усе, наче й правильно, але Андрій помітив, що його рухи були занадто різкі. Зрештою розсохлий джгут голосно клацнув і луснув.
— Холера! — вигукнув він, і розвів у боки руки з обривками джгута.
Гала знову спробувала вирватися, Андрієві пальці зіслизнули, і знову хлюпнула кров. Андрій затиснув рани краєм простирадла і сильно надавив. Лікар знову заходився накладати джгут. Андрій наліг на її груди коліном. Цього разу вдалося, хоча й Гала немилосердно хвицалася й намагалася кусатися.
— Є! — видихнув лікар. — Ксеня, дві таблетки хлоралгідрату і зонд! Швидко!
Ксеня втекла.
— На склянку води! — гукнув він услід.
Стало тихо. Лише Гала важко дихала. Лікар і далі обома руками притискав її до ліжка, та вона вже не пручалася. Андрій ураз усвідомив, що стоїть у трусах і футболці. Зніяковів. Накинув на плечі ковдру, що впала на підлогу. І цієї миті відчув погляд. Повернувся. Гала дивилася на нього, і її очі більше не видавалися безтямними. Навпаки — погляд був дуже осмислений. Осмислений і пронизливий.
— Я маю піти, щоб повернутися, — чітко сказала вона Андрієві. — Повернутися разом із Надійкою!
Розділ 17
Фаталіст
Гала заспокоїлася, швидко впавши в наркотичний сон. Ксенія весь час пальцями притискала їй рану, бо навіть попри джгут така кровотеча могла відновитися. Меланхолійно попискував тонометр. Навіть дивно, що тут знайшовся електронний. Лікар кудись вийшов.
— Я вибачаюся… — озвався Андрій. — Хотів запитати, чому на ній наручники…
— Щоб цілком не прив’язувати. Тут наглядати за нею особливо нема кому. А так хоча б судно могла собі взяти. Наш дільничний залишив.
— Вона злочинниця чи що?
— Самогубця, — відповіла медсестра. — Тільки серійна.
— Тобто?
— Четверта спроба.
Вона мала тихий глибокий голос і манеру говорити скрадливо, майже боязко. Чорне довге волосся, гнучка постава, тонкі вишукані кисті білих худорлявих рук.
— Мене Андрієм звуть, — представився він і всміхнувся.
— Знаю. Я вашу картку заповнювала.
— А ви Ксеня?
— А я Ксеня.
Якщо їй і хотілося потеревенити, вона цього не показувала.
Через якийсь час Андрій із лікарем сиділи в його кабінеті, де неяскраве вранішнє сонце залишало на підлозі два тьмаві прямокутники. Лікар улаштувався на єдиному стільці і курив, дивлячись у стіну. Йому було десь близько сорока. Може, й менше. Приємне розумне обличчя, ледь хвилясте темне волосся. Андрій сидів на тахті навпроти, посьорбуючи з надщербленої чашки гіркий чай.
— То виходить, відколи зникла її дочка, вона весь час намагається… — Андрій провів пальцем по шиї. — Той-во…
Лікар кивнув:
— Ви і про дочку знаєте?
— Я ж консультант у поліції… Тому й приїхав. До речі, я — Андрій. А ви?
— «Роздягайтеся, хвора!» — «А ви?» — різними голосами продекламував лікар і, реготнувши, втер руку об халат. — Не чули цей анекдот? Євген Павлович мене звати.
Андрій насторожено потиснув його теплу долоню. Лікарський жарт пролунав навдивовижу недоречно.
— Без вас ми б не впоралися, — серйозно мовив Євген Павлович.
Андрій знітився:
— Та годі вам… Попередні три рази якось же давали раду.
Євген Павлович зітхнув.
— Вона спершу повіситися намагалася. Удосвіта, коли дочка зникла, — на карнизі від фіранок… То він їй на голову обірвався. Дванадцять швів наклав… Начебто, адекватно поводилася… Казала, — на емоціях… Відпустив додому. То вона газ у квартирі відкрутила… Добре, сусіди запах відчули! Не встигла як слід надихатися. Ну, а сьогодні — прошу дуже: двічі підряд. Їй уже якась інша допомога потрібна, — він постукав себе пальцем по скроні. — А ми тут що можемо! Я й чергова медсестра — ото й уся допомога… Добре, що сьогодні Оксі, інші взагалі безтолкові.
— Оксі — це Оксана?
— Ксеня. Але всі називають Оксі. Медсестри добу через дві працюють. А я взагалі, можна вважати, без вихідних!
— А Гала… Вона через дочку?
— Через хвору голову! Інша мати шукала б до кінця! А ця… Жити їй не хочеться…
— Це ж треба: в сорочці людина народилася, й не цінує! Чотири рази жива лишилася…
— Три, — понуро мовив Євген Павлович. — Як то кажуть, лікар сказав: «У морг», значить — у морг.
Андрій спохмурнів:
— А чому три?
— Четвертий вона не переживе.
— Ні? — Андрія вразили не так його слова, як цілковито байдужий голос.
— Вона артерію пробила. Потрібна судинна хірургія, а це лише в області.
— То чого ж не везете?!
Лікар байдужо подивився на годинник.
— Ну, краще б узагалі звідти реанімобіль чекати. А він там зараз на виїзді, і теж по області. У кращому разі години за три тільки сюди виїде. Плюс дорога. Вона стільки не проживе.
— То везімо самі! Треба ж щось робити! — Андрій раптом усвідомив, як по-дурному, бездарно вони марнують дорогоцінні секунди — наче топлять пічку пачками банкнот.
— Та заспокойтеся ви. Якщо наша «швидка» заведеться — поїдемо. Михайлович там довбається, отже… Але однак не довеземо…
— Треба хоча б спробувати!