І поки що Андрій тримав удар. Поки що тримав.
Він думав про ту незнайому дівчинку. Про те, що нині вона дивовижним чином дала йому сили не опустити рук. Уявляв фонтан у парку літньої днини… Поруч дитячий майданчик і радісний лемент розливається довкола безперервним бурхливим потоком. Але він аж ніяк не дратує, навпаки — доповнює — і шумовиння води, і сонячні полиски в калюжах, і веселку в хмаринці дрібних крапель. Сам він іде вздовж бортика і веде за руку дівчинку. Оту-таки — білявеньку, з мушлею слухового апарата за вушком. Вона розповідає щось без початку і без кінця. А він не слухає, а тільки дивиться на неї й думає, яка ж вона чудова. І яка схожа на Алісу.
А чи може ота дитина бути схожа на Алісу? Байдуже навіть, наскільки. Та якщо вже ця дівчинка видалася йому схожою, то невже він нічого не розгледить в Алісиній дитині? І чому він думає про неї як про чужу? Вона Алісина — невже цього мало? І невже не чудово було б іти літнім парком отак — разом… Поруч.
Пригадалося, як вони з Алісою познайомилися. Ущерть забитий ресторанчик, жоднісінького вільного столика, навіть біля бару не пропхнутися. Надворі злива. Аліса збрехала адміністраторові, що на неї чекають, і пливе по залу, шукаючи місце за столиком.
— Привіт. Урятуєш намоклу дівчину? — і сідає навпроти.
Він витримав паузу рівно три секунди і неголосно пророкотав:
— Можу й обігріти.
Вона заллялася дзвінким красивим сміхом. Замовила глінтвейн. А він розчинився в її очах, які наче тільки й чекали приводу засміятися знову.
Кілька років тому отака ж завзята і вродлива вмостилася коло нього в Марселі, і він дорого заплатив за легковірність. Дуже дорого. Та дощового вечора, коли вони зазнайомилися з Алісою, найкоштовнішою річчю в Андрієвих кишенях був не вміст гаманця, а власне гаманець, тож він подумав, що ризик не надто великий. Та й Аліса вочевидь була інакша. Скидалося на те, що її справді не цікавить ніщо, крім глінтвейну і нагоди зігрітися. А промені несамовитої сексуальності вона відкидала мимоволі, навіть не помічаючи, без цілі та приводу.
Їхній роман із Алісою був бурхливий, часом аж занадто. Ночі, коли вони сварилися, були такі ж галасливі, як і ночі, коли насолоджувалися одне одним. Утім, одне часто перетікало в інше, і могло видатися, що ця пульсація пристрасті ідеально пасує обом. Та вона занадто часто дозволяла собі гратися з ним, а він був надміру запальний, тож якось сварка так і не обернулась на любощі: на якомусь дурнуватому куражі він бовкнув їй через плече щось дошкульне (здається, вжив слово «ніколи»), гримнув дверима і не повернувся.
Вона і дзвонила йому того вечора, та Андрій не взяв слухавку.
Протримався сімдесят сім днів. Уранці сімдесят восьмого переконав себе, що це число доволі таки поважне, щоб заткнути пельку його самолюбству. До того ж був понеділок. А як хочеш починати нове життя, то вдаліший за понеділок день — хіба що перше січня. Оскільки ж до січня була ще ціла вічність, він узяв та й зателефонував.
І вона зраділа.
Вони з’їхалися того ж таки дня, роман спалахнув іще бурхливіше. Дивовижні, виснажливі дні запаморочливої пристрасті мигкотіли один за одним, у перервах обоє ходили на роботу, де переважно тільки й шукали зачіпок, щоб ушитися звідти якомога раніше.
Та якось Аліса повернулася додому геть не схожа на себе і дістала висновок УЗД. Вагітна. Тринадцять тижнів. Аборт дозволяють до дванадцяти. Він обурювався, що все впирається в єдиний тиждень. Що змінилося за тиждень? Вона сумно казала, що лікарям важить навіть не тиждень, а день — закон є закон.
Андрій зачинився в спальні, міркуючи, як звикнутися з думкою, що він стане батьком, адже боявся цього як вогню. Аліса його не займала, розуміючи, що потрібен час. Швидше за все, він би це прийняв. Але того вечора щось підштовхнуло Андрія відкрити на телефоні калькулятор і відрахувати назад оті-таки тринадцять тижнів.
Він пішов від неї першої неділі літа, — дев’яносто шість днів тому. А тринадцять тижнів — це дев’яносто один день. Він іще раз перерахував. І ще. Вона сказала, для лікарів важливий навіть день. А в нього цих днів аж п’ять… Дитина не від нього. Не виключено, що він змирився б із цим. Зрештою, Андрій і сам аж ніяк не святенник. Єдина думка вигризала його мозок: «Вона міняє постіль по суботах, а п’ятим днем після того, як я пішов, був четвер. Отже, вона навіть не змінила білизни…» І стравохід скрутило болісним спазмом.
Перед очима тепер мелькотіла одна лише картинка: їхнє ліжко, Аліса розкинула красиві ноги, і в напівтемряві спальні вони мов виточені зі слонової кістки, а хтось, брутально сопучи, пожадливо совається по простирадлах, на яких ледь не вчора спав Андрюха…
— Я так собі й думав, — прошепотів він калькуляторові, не усвідомлюючи, що глибоко в душі весь цей час чекав від Аліси якогось підступу. Від їхньої першої зустрічі, яка нагадала йому знайомство в Марселі, Андрій не йняв віри, що щастя може дістатися отак-от завиграшки.
Він зібрав свій армійський наплічник за дві хвилини. Переважно шкарпетки і футболки. Друга пара джинсів, ще одна худі, армійський ніж. Решта на ньому. Аліса гріла їм вечерю й не зрозуміла навіть, що він пішов. Здається, грюкнули двері чи, може, почулося… «Андрійку, це ти там?»
І чекала на відповідь…
Отож, огинаючи баюри побитої Миколаївської траси, Андрій подумки знову зустрів Алісу і наново пережив гіркоту двох розлук. Та головне, що він вдихнув також і ейфорію тих солодких тижнів примирення. Знову на мить відчув запаморочення цілковитого щастя, яке неможливо порівняти ні з чим.
Аж раптом згадав: вона ж дзвонила!
Вона дзвонила йому вчора вперше за три місяці, ще й у найневдаліший момент, який тільки може бути, — вночі, коли він мчав із Києва до хворої мами, ризикуючи злетіти до біса з роздовбаної дороги. Він не відповів. Здається, вона набирала кілька разів, але Андрій забув про те, щойно телефон стих. Він би й зараз не згадав, якби його думки не перенеслися з понурого гробка до дівчинки в рожевому пуховичку. З рингу, де під вереск юрби його колошматить Доля, — у парк, де в струменях водограю танцює веселка, і маленька доньчина рука — в його долоні… Він раптом відчув, що ладен забути і того чужого, який вторгнувся на їхні шовкові простирадла, де ще жевріло тепло Андрюхиного тіла, ладен навіть визнати, що і сам теж винен, — бо не знайшов у собі сил просто по-людському все обговорити. Він готовий до цього! Тільки б колись у літньому парку вести по бортику фонтана свою дочку. І нехай би поруч неквапно ступала Аліса. А дитина… Як вона вже однак прийде в цей світ, то яка різниця…
Ця думка була така неймовірно тепла і світла, що Андрій вирішив завтра ж зустрітися з Алісою. Зрештою, як вона вже дзвонила, то їй щось потрібно.
А що, до речі? Що посеред ночі могло так терміново знадобитися його колишній?
Розділ 3
Провал
Рано-вранці наступного дня Андрій, згорбившись, нудився на стільці в кутку Валерчиного кабінету, поки той допитував якогось типа. Валерка — це той, хто не так давно мав посадити самого Андрюху рочків щонайменше на три. А натомість урятував. Відтоді Валерка — Андрюхин найкращий друг. Ба більше — він його єдиний друг.
— Андрій Олександрович, — офіційно звернувся до нього Валера, висмикуючи з роздумів. — Ви фіксуєте?
— Аякже, — квапливо прогудів Андрій, тицьнувши ручкою в порожній блокнот. — Фіксую. Продовжуйте, Валерій… Львович.
Того ранку Валерка обробляв колишнього авторитетного злодія на прізвисько Ніксон — сивого, поважного на вигляд пенсіонера з ріденькою, зачесаною назад шевелюрою й тонкими, навіть аристократичними рисами обличчя. З огляду на це — татуювання, що вкривали геть усе його тіло, крім мордяки, сприймалися ще дикіше. Недоладні персні, якісь символи на кісточках пальців, що означали судимості. На правому зап’ястку красувався доволі таки майстерно виконаний павук, що наче намагався залізти в рукав. На лівому — котячий череп із ключами в зубах. Декорований таким чином, він щосили корчив із себе законослухняного пенсіонера, і це страшенно розважало Валерку, який з утіхи аж легенько підстрибував на стільці.