— Та ми спробуємо, ясно, — він знову поглянув на годинник. — Якщо за десять хвилин не заведеться, попрошу дільничного, щоб на своїй віз… Просто кажу вам, як є: хоч зараз ми виїдемо, хоч за годину, чи навіть якби уже їхали — однак шансів немає.
— Мені здається, так не можна, — Андрій знову спохмурнів.
— Як? Казати правду?
— Ні у що не вірити.
— А краще вірити в те, чого немає?
— Краще вірити, — переконано мовив Андрій. — Інакше якийсь середньовічний фаталізм виходить.
— Ну, знаєте… — гмикнув лікар. — Середньовічний… От якщо взяти монетку і підкинути… Решка — ваш виграш, орел — мій… І зіграти отак сто разів. Хто виграє?
— Та звідки ж мені знати.
— А я знаю. Буде плюс-мінус нічия. Якщо грати щодня, то за рік ми побачимо все одне і те ж: вічна нічия. Сьогодні у вас на один більше, завтра в мене, післязавтра порівну. Я в це не просто вірю, я знаю. І тому ніколи в житті не поставлю на гру в монетку нічого суттєвого. Якщо скажете, що це фаталізм, тоді я — фаталіст.
— Це теорія ймовірності.
— Точно! Я атеїст, і не варто вам на це ображатися. Весь мій медичний досвід показує, що віра — це те ж саме, що й порожні надії.
Іншого разу Андрій неодмінно сказав би, що він теж не вірить у Бога. Тим більше, що слова про теорію ймовірності — один до одного його власні. Але філософія Євгена Павловича скидалася на роздуте, гротескне відкидання самої можливості добра, й Андрюха навіть не придумав, як заперечити.
Чомусь пригадалося моторошне видовисько в дзеркалі. І він подумав, що в деяких цілком живих людей обличчя — наче ота маска. Намальовані посмішки, намальований смуток, намальоване співчуття в очах. Усе намальоване.
— До речі… Євгене Павловичу…
— Просто Євген, — поправив лікар.
— Ага, — кивнув Андрій. — Євген… Гала запевняла, що її донька померла, і, начебто, їй сказав про це такий собі чоловік у масці… Дуже незвична маска… На ній намальоване обличчя. Примітивно так — наче дитячий малюнок… Ви бачили тут щось схоже?
— Благаю вас! Вона могла розповісти, що її особисто відвідував художник Ієронім Босх.
— Чому саме він?
— Та це перше, що на думку спало! Просто він помер чотириста років тому, але це не означає, що Гала не може вважати, наче вони живуть разом. Якщо ви розумієте, про що я.
Андрій кивнув.
— Ієронім… — повільно промовив він, наче перевіряючи звучання на смак.
— Теж подобаються його картини? — пожвавився лікар.
— Правду кажучи, я взагалі далекий від… Просто ім’я цікаве… Не має значення.
— Мистецтвом треба цікавитися!
— Згоден, — кивнув Андрій. — Я про інше хотів сказати: я бачив чоловіка в такій масці в Києві. Перед самим від’їздом. І ось тепер, коли хтось згадує про нього вже тут… Скажіть, а чи може бути так, що в Буськовому Саду хтось дуже не хоче, щоб я копав цю справу?
— Справу зниклої дівчинки?
— Але ж зникла не лише вона… Євгене.
Євген Павлович дивно подивився на Андрія. Потім загасив цигарку в обрізаній бляшанці з-під пива, що правила тут за попільничку, й заходився мити руки. Домивши, підвів Андрюху до вікна й, обхопивши його голову долонями, довго зазирав у вічі. Узяв чайну ложку, примусив стежити за нею поглядом. Запитав, чи не нудить, зазирнув у горло. Він поводився так, наче їхню розмову закінчено й обговорювати більше нема чого. Довго порпався у скляній медичній шафі. Андрій усе чекав, а що як лікар вирішить відповісти. Але ні: Євген Павлович повернувся до нього, тримаючи в руках пінцет і затиснуту в ньому ватку, на якій було щось коричневе.
— Відкрийте рота! Це люголь.
Андрій слухняно дав обробити собі горло.
— Я дістав у вас із горлянки монету, — бурмотів лікар, зосереджено дивлячись Андрієві в рот. — Знаєте анекдот про проктолога, до якого прийшов пацієнт із довгою такою голландською трояндою в прямій кишці… Лікар каже: «Нащо ви її туди запхнули?», а він такий: «А це вам, лікарю!» М-та. Гхм. От і я тепер запитаю вас: навіщо ви її туди запхнули? Це ж додуматися — монету в рот!
— Та що ви, я просто в руках її тримав… Роздивлявся… Вона старовинна якась.
— Я зауважив. Із совою. Ну, що вам можу сказати: ви легко відбулися! Ще ледь-ледь, і все б закінчилося погано. А так — тримати вас тут не бачу сенсу, ознак струсу немає… Можете вдягатися. А я наберу Віталіка — це наш дільничний. Казав, що забере вас.
У Євгена Павловича задзвонив телефон. Той вибачився й відповів.
— «Швидка» завелася, — повідомив він, коли побалакав. — Допоможете з ношами?
Андрій кивнув:
— Ага. А ця монета… Можна її на згадку?
— Монету ваш водій одразу забрав. Щойно я її витягнув. Каже, рідкісна.
— Ясно… Піду, вдягнуся.
Андрій поставив чашку на підвіконня й вийшов.
За кілька хвилин вони повантажили ноші з Галою в «уазик» швидкої допомоги. «Видно, ровесник отого джгута, що луснув», — подумав Андрій. Перш ніж сісти в авто, Євген Павлович вийшов потиснути йому руку.
— Ще раз дякую за допомогу, — сказав він. — У вас чудове самовладання. І знаєте… Якщо хтось копає справу, то завжди знайдеться той, хто цього не хоче. Якщо ви розумієте, про що я.
— І ця справа — не виняток? — багатозначно запитав Андрій.
— Не виняток, — кивнув лікар.
Андрій мовчав, даючи йому змогу продовжити, але той заплигнув на водійське сидіння.
— І більше ви мені нічого не скажете? — не втримався Андрій.
Євген Павлович заперечно похитав головою.
— Мені ще тут жити. Якщо розумієте, про що я…
Розділ 18
Двері, що їх не можна відчиняти
Дільничний поліцейський Субота справляв враження типового телепня, хоча, мабуть, непоганого хлопаки. Загальну картину трохи псував відчутний амбре задавненого перегару. Вони удвох сіли в його припаркований біля брами медпункту старий «опель» (написи «поліція» з боків дільничний вочевидь власноруч вирізав із оракалу), і Субота раптом запитав:
— То хто ж вас направив, Андрій… Олександрович?
— Як це «хто»? — Андрій аж розгубився.
— Ну, оті… Посвідчення на відрядження у вас же є? І лист якийсь має бути…
«Має бути», — подумав Андрій, пригадавши свій дивний, сказати б, раптовий від’їзд.
— Зараз подивимося… — мовив він і розстібнув наплічник.
Щойно стара картонна течка опинилася на колінах, його знову охопило незбагненне відчуття сторонньої присутності — так, наче на задньому сидінні мовчки причаївся хтось іще. Якби цієї миті він подивився на Суботу, то помітив би, що дільничний, наче теж щось відчув і аж сполотнів. Поліцейський учепився пальцями в кермо так, аж побіліли нігті. Не зводячи погляду з картонної теки, він гучно втягнув носом повітря. Андрій узявся за зав’язки, та раптово відчуття присутності стало таке явне, що він не втримався й озирнувся, кинувши швидкий погляд на заднє сидіння. І лише тепер зауважив навіжений погляд дільничного.
— Що? — запитав Андрій. — Щось не так?
Субота звів погляд, наче допіру прокинувся.
— Нє… Та ви не шукайте зараз! Головне, що все є. А оформимо потім…
Він обернув ключ запалювання, й «опель» огидно зарипів стартером.
— Ви той-во… — Субота знову косо глянув на течку. — Що ви там нашому лікареві наговорили!
— Про що?
— Убивства якісь, зникнення… Ви де такого наслухалися?!
— Чекайте, — Андрій поплескав рукою по течці. — У мене всі матеріали на руках!
Субота спохмурнів і мовчки натиснув на газ. «Опель» смикнувся, нервово підстрибуючи у сніговій колії, аж Андрій змушений був ухопитися за ручку над головою, щоб не вгатитися об щось чолом.
— Матеріали в нього… — буркнув дільничний. — Ви про таємницю слідства щось узагалі чули, нє? Це раз. І два — ви неуважно читали.
— У якому сенсі — неуважно?
— У такому: дивлюся в книгу, бачу фігу! Всі, що зникали, знайшлися! Крім дитини…
— Тобто — знайшлися? Там же фото трупів!
— Да? — здавалося, що Субота здивований.