— Зараз покажу!
Андрій знову заходився розв’язувати теку, але Субота спритно поклав згори м’ясисту долоню. Його відстовбурчені вуха побуряковіли.
— Розберемся, — сказав він. — В отділєніє прийдете і розберемся…
Єдиний у Буськовому Саду готель виявився на відлюдді, неподалік цукрового заводу. Раніше він звався «Сяйво Жовтня», а зараз, унаслідок декомунізації, слово «жовтень» зняли. Відповідно, й сама гостинниця, не відстаючи від часу, перетворилася на готель. Перетворення, ясна річ, зачепило тільки вивіску, решта залишилася совєцькою — від високого столу адміністратора і до загального душу в кінці поверху (жіночий праворуч, чоловічий — ліворуч). Зате в небесно-синіх літерах над входом марксистсько-ленінської романтики не залишилось ані грама.
«Опель» зупинився посеред закрижанілого подвір’я, між довгою одноповерховою будівлею готелю й двоповерховим дерев’яним будинком — схоже, багатоквартирним, якщо, звісно, тут доречне слово «багато»: під’їзд був один, і навряд чи на поверсі було більше трьох квартир.
— Пічне опалення, чи що? — здивувався Андрій, кивнувши на дровітні під вікнами.
— У нас прогрес тільки до центральної площі добрався, — зауважив Субота. — Але п’ятиетажки — тільки для працівників заводу. Будущих. А тут із вигод цивілізації — тіки водопровод.
Якась жінка, показавшись на дерев’яному ґанку єдиного під’їзду, гидливо кривлячись, линула в найближчу кучугуру відро коричневої гиді й квапливо повернулася всередину.
— Учительський дом, — зауважив Субота.
— Але ж це було… — невпевнено почав був Андрій.
— Воно саме! Кажу ж тобі — тіки водопровод! Усе остальне надворі або — у відро. У гостинниці, кстаті, така ж сістєма. Але там хоча б бойлер стоїть.
— Бойлер? — Андрій досі думав про коричневу гидь, яку жінка вилила просто під вікна.
— І душова! — кивнув Субота. — Якщо по-маленькому, — дуже вдобно!
Вони вилізли з «опеля», й Субота відчинив перед Андрієм рипучі двері готелю.
— Ласкаво просим, як ото кажуть! Бідненько, але чистенько! Як у Нью-Йорку, тільки асфальт тóнкий! — він реготнув, либонь, дуже втішений цим бородатим дотепом.
— Послухай, — не стримався Андрій. — Я не розумію: а чого ж вона під вікно вилила оте-о…
— Так за ніч однак усе снігом засипле! Тут усі так роблять.
— А навесні?
— Весною все дощем змиває. У нас під селищем — старі каменярні. Краще любої каналізації!
— Але ж не за один день змиває, чи як?
— Ну… — Субота скривився. — Так а скільки там тієї весни! Заходь уже, тепло випускаєш!
Готель «Сяйво» зустрів їх тишею й легким ароматом оліфи від нещодавно пофарбованої дерев’яної підлоги. Нічого, що б нагадувало фоє, тут не було. Конторка адміністратора, покликана перетворити коридор на справжню рецепцію, лише звужувала і так вузький прохід. За стійкою було порожньо. На ній стояв перекидний календар, де ще був червень, і латунний настільний дзвінок для виклику портьє — круглий, із ґудзиком згори, цілком звичний у справжніх готелях, але в цьому ведмежому куті він мав цілком дикий вигляд. Але що по-справжньому привернуло Андрієву увагу, то це чорна латунна жаба, яка наче вилізла погрітися на круглявий бік дзвінка.
— Ух ти… — Андрій нахилився, щоб краще роздивитися, й обережно провів по ній пальцем.
Не було жодних сумнівів — чорна жаба до останньої металевої бородавки була така ж, як брошка в черниці і браслет у бармена.
— А ця жаба… Вона щось означає? Я вже таку бачив…
— Жаба означає жаба! — Субота знову реготнув, даючи на здогад, що пожартував. — Борисович откудась притарабанив.
Андрієві вчулося у його запалі щось напускне.
— А Борисович ваш — селищний голова? — запитав він.
— Борисович — наше все!
Субота натиснув ґудзик дзвінка — і мелодійне «тінь!» промайнуло порожнім коридором. Ніхто не вийшов.
— Є хтось? — гукнув Андрій.
Коридор відповів короткою луною. «Тінь-тінь-тінь-тінь-тінь!» — несамовито заколотив по дзвінку Субота й одразу ж незворушно пояснив:
— Адміністратора поки не завели. Однак гостей ні хріна немає. Але планіруєм!
Він схилився над конторкою й дістав ключа, на брелоку якого біліла цифра «7».
— Скоро тут ремонт буде, — повідомив дільничний. — А як завод відкриють, тоді, кажуть — вопше…
Субота мрійливо замовк.
— Що «вопше»? — уточнив Андрій, так і не дочекавшись продовження.
— Ну… Усе… Заживемо!
Сьомий номер приготував для них аскетичну чистоту. Потривожені протягом самотні порошинки насолоджувалися невисоким польотом у золотавому світлі зимового сонця. Якщо придивитися, можна було зауважити, що тепер вони ледь помітно здригаються в такт гомінкій луні кроків, що наближаються.
Завозився по металу ключ, клацнув замок — і порошинки кинулися врозтіч.
— Коротше, розполагайтеся! — гостинно прорік Субота, розчахнувши двері, і знову в його голосі вчувалась якась надмірна бадьорість. — Обідати можна в кафешці в центрі. Возити нема кому, вибачайте, але тут пішки до любого місця — минут із десять од сили! Ви поки папку мені давайте, а взавтра, коли виспитеся, підтягуйтеся помалу…
Він так неоковирно спробував сховати у своїй балаканині слова про течку, аж Андрій усміхнувся.
— Узагалі-то, з текою я буду працювати і віддавати нікому не збираюся, — відтяв він. — Це по-перше…
— Значиться, тут треба об’яснить, — перебив Субота і бадьорість умить випарувалася з його голосу. — Таємниця слідства є таємниця слідства! Положено в сейфі зберігати! А ви — в отділєніє приходьте і працюйте, скільки влізе…
— …а по-друге, у вас дитина зникла! — виразно мовив Андрій. — Яке може бути «завтра»?! Сьогодні ж познайомите мене з керівниками пошукових груп. Маю зрозуміти, де вже шукали, з ким розмовляли, хто під підозрою… Волонтерів багато? Кінологи, до речі, є?
Субота розгублено пострілював очиськами по кімнаті.
— Давайте чесно… — сказав він, зібравшись із думками. — Вона розумово відстала — раз. Потрапила в заметіль — два. Купа часу пройшло — три. Кого там уже шукати!
— Не зрозумів… Ви що — не шукаєте?!
Андрій поставив на підлогу наплічник і випростався, нависаючи над Суботою, наче вчитель фізкультури над двієчником.
— Так той-во… — розгубився Субота. — Вона ж з прівєтом! Розумово відстала. Шість років, а вона на ім’я не відгукується. Може пів дня стояти й дивиться, як бурулька крапає.
— І?
— Що «і»? Хвора дитина! Той раз побачила лампочку сигналізації на магазині — то мати не могла її додому забрати! Тільки за руку візьме, а та — кричати! Вона їй і «ходімо додому», і «в мами ножки замерзли», і мультик обіцяла, і канфєти, а та — нуль на масу. Рота роззявила, очі вирячила і дивиться, як воно блимає.
— І? — Андрій відчув, як у ньому скипає, тисне на скроні, заважаючи бачити, давка лють. Не шукають. Ці тварюки її навіть не шукають.
— Тут багато хто каже, що ще неясно: спасаєш ти таку дитину чи далі подовжуєш її муки. Поняв? Представ, яка в неї жисть… Може, їй така і не треба…
Андрюхина рука вистрелила, наче зірвалася з пружини. Він ухопив дільничного за барки і вдавив у старий шифоньєр так, аж той захитався й жалісно хруснув дверцятами. Комір синьої форменої сорочки врізався поліцейському в шию.
Ставши навшпиньки, він щосили намагався утримати рівновагу. Обличчя дільничного вмить побуряковіло, очі вирячилися, наче від сильного здивування, а губи розтулялися й знову стулялися, як у карася на стільничці. Якщо дільничний і намагався щось сказати, то навряд чи міг.
Лють, що спінилася в Андрія у грудях, намертво перекрила горлянку, залишивши змогу лише сопіти крізь стиснуті зуби. Вони стояли так секунди зо три, аж нарешті в Андрієвих очах промайнув вогник здорового глузду. Немов причмелений сказом пес, останньої миті раптом упізнав господареву дитину…
Власне, цієї миті він усвідомив, що тримає за барки співробітника поліції, й украй утруднює йому процес дихання. Й одразу розтиснув руки. Субота спритно прослизнув в Андрія під пахвою й відбіг до дверей.