— Я приїхав знайти її і знайду, — тихо мовив Андрій.
— Краще так сильно жопу не рви, — злісно заявив поліцейський уже з коридору. — Тут таке не люблять!
Він довго й ретельно намилював голову, дозволяючи люті, що клекотіла в горлі, стікати пінявими струменями і закручуватися спіралями в нуртовищі стоку. На спині вигравав витатуйований готичним шрифтом напис Honneur et Fidélité. Честь і вірність. Голова втомлено гуділа від дивних подій останньої доби, від невиразних тривог і нескінченних запитань… Але якийсь час йому вдавалося не думати. Взагалі ні про що — просто митися. Й лише тоді душ нарешті дозволив йому розслабитися, в його голову несміливо постукалася перша думка: треба себе опанувати. Якщо хочеш чогось досягти, краще себе контролювати.
Та щойно тиха темрява свідомості була порушена, думки немов із цепу зірвалися й жадібно кинулися пережовувати недавні спогади. Точніше — вони негайно повернулися до пронизливого погляду блакитних очей дівчини, яка звалилася на капот мікроавтобуса.
Тільки б вижила… І йдеться навіть не про те, що вона ключовий свідок у пошуках дівчинки. Йдеться про весь цей жах, що стався на його очах. У тому божевільному, непереборному її прагненні вбити себе, хай там що…
«Я маю піти, щоб повернутися»… Як же потрібно було переконати її в тому, що дочці вже неможливо допомогти… Навіть не так… У що іще потрібно вірити, щоб промовити другу частину фрази: «повернутися разом із Надійкою»! З іншого боку, людина, що вперто намагається померти, вочевидь не цілком нормальна. Але лікар! Лікар, що формально допомагає, але в душі — вже поховав живу людину! І тут-таки — дільничний, який по-філософському припускає, що дитині з інвалідністю краще дати померти, ніж рятувати… Та що з ними всіма таке… У пам’яті виринула жінка з відром коричневої гиді.
«Учительський дом… Так а скільки там тієї весни…»
Чомусь пригадався Харитон, який вочевидь начитався досьє на Андрія. Не те, щоб Андрюха знав про існування такої добірки особистих даних, але не дуже і здивувався. Та оте, як за допомоги цих знань Харитон всю дорогу розважався, не гребуючи такими темами, як смерть близьких — звісно ж, ні в які ворота… Якийсь психологічний садизм. Андрій пригадав їхню розмову про смертні гріхи, і мимоволі замислився про різницю між гріхом і пороком, а ще про те, як назвати тотальну невіру в щось світле, як ото у них усіх — у Гали, в лікаря, в Суботи… А тоді думки перестали вирувати, поступившись місцем звичайній утомі.
Він протер рукою запітніле дзеркало, стоячи перед шерегою однакових мийниць у порожній душовій. На нього дивився колишній легіонер, що добряче постарів, відколи востаннє надівав зелений берет із мечем у «крилатій руці» — емблемою другого парашутного. Хлопець, який втратив життєві орієнтири, але на поклик непевного передчуття зірвався в дорогу — шукати дівчинку, що спогади про зустріч із нею були мало не найсвітлішою плямою в його житті за весь останній час. Спогади, а ще мрії — що в них він вів цю ж таки дівчинку по бортику фонтана в літньому парку…
— Не може бути, щоб усе було марно, — мовив він до відображення.
…Валерчин телефон знову не відповідав. Після довгих гудків байдужо пікнув автовідповідач.
— Валер… Я на місці, поселився вже… Набери, коли зможеш… — він хотів було роз’єднатися, але передумав і продовжив диктувати. — Мені тут узагалі не раді. Розслідування вбивств немає, всі вдають, що нічого не відбувається… Не знаю, кого тут консультувати. Уже б забрався відціля, якби не дитина. До речі, ніхто навіть не намагався шукати… Щоб ти розумів, її мати сьогодні двічі пробувала накласти на себе руки… Двічі, Валер. Двічі! Дурдом… Я розумію, що шансів нуль… Знайти живою, я маю на увазі. Але… Словом, я залишаюся. І хай тільки спробують, срані виродки… А ти давай, виходь на зв’язок. Поки я тут чогось не начудив…
Вулиці селища були порожні й тихі. Здається, їх тут узагалі не розчищали. Де-не-де сніг розсували металевими черевами поодинокі авто. У вузьких коліях, немов акробати по дроту, тут і там простували самотні перехожі, змахуючи іноді руками, щоб не зашпортатися. Утрамбований сніг верещав під підошвами. Мороз неприємно покусював щоки, захланно вихоплював із-під самих вуст хмарки пари. Андрій тільки щойно зауважив, що вздовж вулиць немає телеграфних стовпів. Він навіть головою повертів. Це ж треба… Наче в дев’ятнадцятому сторіччі. «А електрика є… — подумав він. — По землі проклали? Цікаво, навіщо».
Назустріч трапилася якась жінка. Вона зійшла однією ногою з колії, ступивши в глибокий сніг майже по коліно, і терпляче чекала, поки пройде Андрій, навіть не звівши на нього очей. Він привітався. Вона ледь чутно буркнула щось у відповідь і поспіхом задріботіла далі, так на нього й не глянувши.
У далечині над селищем у низькому білому небі діловито кружляла самотня пташка. Звідси видавалося, що саме над цукровим заводом. Вона то ширяла, опускалася похилою дугою, то дрібно тріпотіла крилами, наче підіймалася на гребінь невидимої повітряної хвилі. Андрій приклав долоню до чола, намагаючись краще розгледіти пташку. Не схожа ні на горобця, ні на голуба…
«Люди туди потрапляють, а птахи відлітають, — пригадав він Надині слова під час їхньої неймовірної зустрічі на кладовищі. — І повертаються… І відлітають… І повертаються…»
Він і досі гадки не мав, що дівчинка там робила. Тепер цілком ясно, він зараз перебуває далеко не на півдні. А, до речі, де? От же ж дурня, він навіть не знає, в якій області. Але не про те мова. Хай там як, а він далеко від рідного приморського містечка, де поховав маму. Що там робила Надя? Чому була на похороні? Чи, може, вони просто схожі? Надя з Буськового Саду і незнайома світленька дівчинка на похороні. З Галою ж вони точно не знайомі… А може, Гала знала його маму? Чи там живе Надина бабуся?
Раптом у похмурій тиші засніженого селища грянув симфонічний оркестр, вирвавши його з роздумів. «Валерка!» — подумав Андрій і квапливо заходився плескати себе по кишенях. Промайнула думка, що «Політ валькірій» на телефоні — це ідіотизм, адже кожен дзвінок перетворювався на виклик із пекла. І все ж, навіть у ваґнерівських скрипках зараз вчувалося більше врочистості, ніж тривоги: нарешті зателефонував Валерка!
— Валер! — спішно відповів Андрій. — Алло, Валерчику!
— Ви вже з’ясували, хто вбивця? — промовив жіночий голос.
Андрій здригнувся й вирячився на дисплей. Номер не визначився — взагалі. Знову підніс до вуха.
— Алло, це хто?
— Дора. Дора із потяга.
— Дора із потяга? — перепитав він.
— Саме це я й сказала!
Він спохмурнів, збитий із пантелику дивною відповіддю. Заледве пригадав недавню попутницю.
— І звідки ж у вас мій номер?
— Андрію, це запитання нікуди вас не приведе, — суворо відповіла Дора. — Якщо хочете дізнатися, хто вбивця, шукайте запитання, що ведуть бодай кудись.
— Я не зовсім розумію, правду кажучи… Що ви намагаєтеся мені сказати?
— Усе навпаки! Я намагаюся запитати! Скажімо, як маленька дівчинка опинилася того вечора надворі? Мама покинула її вдома і пішла на роботу. Навіщо дитині кудись було йти? Ось запитання, яке неодмінно кудись приведе!
— Доро, ви щось знаєте?
— Я хочу дізнатися — як і ви, Андрію! Різниця в тому, що я вмію запитувати!
Це вже було цікаво. Перший подив минув, і тепер Андрій боявся, що риба може зірватися з гачка.
— Доро, ви десь тут?
— Я десь тут, а ви десь там — у цьому й суть телефонного зв’язку! Скажіть краще, ви запам’ятали моє запитання?
— Так… І дякую за допомогу… Але, можливо, є ще дещо, про що варто запитати?
— Про все! Вам варто запитувати про все, що видається цікавим! Як я вже казала, ви — не кішка. Є лише одне запитання, здатне вас занапастити, решту — неодмінно ставте!
— Доро, ми могли б з вами зустрітися?
— Ми могли б і зустрітися, й не зустрітися. Та якщо вже таки зустрілися, тупо не дослухатися моїх порад!