З того місця, звідки ступив на освітлену площу дільничний офіцер поліції Субота, крізь віхолу можна було легко розрізнити силует людини, що лежить у снігу, — варто було вітрові трохи послабити натиск. Величезна кривава пляма від шиї й до самісінького пояса здалеку скидалася на жирний штрих олівцем на білому папері. Та Субота дивився винятково під ноги — чи то пильнував, куди ступити модним замшевим черевиком кольору індиго, чи з якоїсь іншої причини не надто хотів вертіти головою.
Дільничний вбраний був не по формі: піжонська шкіряна куртка з підпушкою й вузькі блакитні джинси із замашним написом «Армані» на пласкій квадратній дупі. Високе чоло, відстовбурчені вуха, жваві очі, що вічно стріляли на всі боки. Він був куций, опецькуватий і пружинив за кожного кроку, ніби пританцьовував під лише йому одному чутну музику.
— Захар, шо там у тебе з тіліфоном! Науменко! — зарепетував він, наблизившись до автокрана.
Двоє робітників вовтузилися коло слова «САД». За їхньою роботою спостерігав немолодий бригадир. Начальника пожежно-рятувальної станції ніде не було.
— Дак а де ж… — розгубився Субота.
— Так а я шо… — пробурчав бригадир, зводячи плечима. — Він тут головний.
Субота роззирнувся, але вітер саме завів довкола них свій монотонний хоровод, і годі було роздивитися хоча б щось. Аж ось йому раптом здалося, що крізь хурделицю вдалечині замаячила якась тінь, і дільничний стрепенувся й попростував у той бік.
— Захар! Захар, матері твоїй, га?!
Але тінь раптом завмерла, так наче Науменко не міг второпати, куди іти. Зрештою, це не таке вже й неможливе з огляду на те, як майстерно той умів напиватися за першої-ліпшої нагоди. Щоправда, давно вже не помічали за ним… А що як та тінь не рухалася від самого початку? Субота пішов швидше, та за кілька секунд примарний силует раптом розчинився в білому нуртовищі, й він розгублено зупинився. «Може, дерево…» — подумав й став напружено згадувати, чи з того боку щось росте. Озирнувшись, побачив, що бригадир не зводить із нього очей, і поспішив назад. До речі, саме десь там, на розі адміністрації, ростуть ялинки.
— Дак а шо так довго? — спитався Субота, обдивляючись напис.
Літери були встановлені на сталевій конструкції приблизно метр заввишки, але зараз сніг майже цілком поховав її, і робітникам, щоб ті літери під’єднати, доводилося зариватися в кучугуру, наче двом песцям-переросткам.
— А погода яка! — змахнув руками бригадир. — І щиток у вас старий! Моя б воля, я б усе це відклав!
— У нас тут знаєш, чия воля. Мене оно з-за столу підняли, поняв, да? А чого? Бо Павло Борисович кої-кому не додзвонився. Сильно він таке не любить… А як він сказав щось здєлать, а ви взяли та й не змогли, — то це вже не просто «не любить», — і Субота зробив у повітрі пас, наче прикріпив до уявної шкали невидиму табличку. — Отут-о «не любить», осьде, вище, «ненавидить», далі, сука, «чистий сказ»… Потім довго нічого нема, поняв? І отам наверху — те, шо з ним буде, якщо ця фігня зараз не заработа!
Тут Субота мимоволі лигнув і замислився.
— Онде ваш Захар! — сказав раптом бригадир і показав на самотню постать, що виринула з темряви найближчого провулку в холодне світло ліхтарів.
Захару Науменкові було близько п’ятдесяти. Лице казкового Іванка-дурника неймовірним чином поєднувалося в ньому з могутньою атлетичною статурою. Десь так само вживалися неабияка фізична сила і тихий, вічно невпевнений голос. Науменко майже бігцем наближався до крана, весь час неспокійно оглядаючи площу, наче щось шукав. Товсті квадратні лінзи його окулярів заліпив сніг, і він на ходу протирав їх пальцями, не перестаючи озиратися.
— Захар! — заревів Субота. — Ти чого трубку не береш?!
— А шо таке? — захеканий Науменко неуважно поплескав себе по кишенях і знову завертів головою.
— Гівно рідке! Їв таке? Тупогуб додзвониться не може! Мене з-за столу витягнув.
— Йо-ке-ле-мене! — Науменко здивовано подивився на допотопну «нокію», що її допіру витягнув із кишені. — Сів, кажись. На морозі так рєзко сідає…
— Рєзко сідає в нього! А я рєзко піднявся з тьощиного дня народження й побіг Захара шукать!
— То він не тут? — Науменко знову повертів головою. — Ну… Павло Борисович.
— Якби він був тут, ми б уже до твоєї довбешки проводи підключали, я тобі точно кажу! А так — тільки до буков, бачиш? На, сам йому об’ясняй! Він так кричить, аж у мене зуби болять.
— Непрактичні шкарбани, — заздро сказав Науменко, глянувши на замшеві черевики дільничного. — Не для нашого снігу…