Було близько дванадцятої, але небо над селищем уже сонно приплющило очі в передчутті сутінків. Андрій увійшов на подвір’я однієї з п’ятиповерхівок, що притулилися до центральної площі. Звичайна стара «панелька». Стандартний совєцький дитячий майданчик — дурнувата ракета з пофарбованих труб, крута гірка, металева конструкція із прямокутників і кіл.
Усе це заледве виднілося з-під снігу. Темний під’їзд зустрів його характерним запахом вологи і щурів. Він піднявся на третій поверх, підсвічуючи собі телефоном. Подзвонив сусідам — Субота попередив, що він прийде. Вийшла міцна тітка років сорока п’яти. Вона чудово знала про ранковий стрибок із вікна, і весь час бурчала, яка ж гівняна мати оця Гала — таке утнути, коли з дитиною — хтозна-що.
— Я хочу пошукову групу зібрати, — сказав Андрій. — Залиште телефон, я подзвоню сьогодні. І чоловік ваш може взяти участь.
— Та куди йому брати участь… — вона поспіхом відвернулася до Галиних дверей і почала вовтузитися з ключами. — Він працює допізна. І спина в нього… А я оно прання закрутила — ні хріна не встигаю… А рідній матері взагалі начхати — скочила собі у вікно, а ви всі хоч убийтеся, шукайте її дитя!
Відчинилися двері. Андрій зітхнув і ввійшов до квартири. Старі меблі, телевізор… Повсюди Надині світлини. Дитячі малюнки на стінах — ціла виставка. Іграшки. Хороші, але вочевидь не для її віку — такі купують однорічним. «Особливості розвитку», згадав він.
Сусідка говорила далі. Мовляв, треба позбавляти батьківських прав таких, як Гала. Андрій не слухав.
У кутку втомлено обперся об стіну старий шифоньєр. Андрій відчинив дверцята. На вішаку — жіноче пальто. Лимонно-жовте. Наші люди полюбляють укутуватися в сіре чи в темно-синє, щоб менше прати. А це — як сонячний відблиск. І червоний плетений шарф… Кілька спроб самогубства в людини, яка вбирається, як персонаж із дитячого свята? Чи це така компенсація? Хоча, всяко буває… Важливіше, що вона це вчинила, покинувши в невідомості єдину дитину.
Щось видалося йому дивним — він уловив боковим зором, і тепер намагався зрозуміти, що саме це було. Раптом помітив: з-за дивана виднівся фрагмент якогось напису кольоровими олівцями чи, може, малюнка. Андрій зазирнув. Шпалери до самої підлоги вкриті картинками. Багато — за один раз не зробиш. Мабуть, це було спеціальне місце, щоб малювати на стіні. Гала їй дозволяла…
— У квартирі такий самий бардак, як і в житті! — заявила над вухом сусідка. — Оно й шпалери помальовані.
— Ви, до речі, можете йти, якщо бажаєте. У вас же купа справ. Я ключ занесу.
— Та які там справи… Це ж вона того разу ще й газ у квартиру пустила! Якби я запаху не відчула, всі б підірвалися!
Андрій мовчки пішов у кухню.
Вікно прочинене — звідси і стрибнула… Чисто. Повно маленьких каструль — вочевидь для дочки Гала готувала окремо. Може, тримала на дієті… Хай там як, вона дуже любила дівчинку — в цій квартирі все для дитини. І водночас намагалася вкоротити собі віку лише після кількох годин пошуків… Це дивно. Хоч хто б їй і що сказав…
«Я маю піти, щоб повернутися, — пригадав він. — Повернутися разом із Надійкою».
Іще була спальня — Надина кімната. Магнітна дошка з цифрами, знову малюнки та іграшки для однорічних дітей… І тут же — логічні ігри для дітей, старших дванадцяти. Головоломки. Багато. Але нічого, що допомогло б сказати, як вона зникла. Або чому. До речі, що там запитувала Дора…
Андрій повернувся в коридор. Сусідка нарешті пішла. Він клацнув вимикачем і присів біля дверей. Два замки: верхній з «баранчиком» всередині, а нижній можна відімкнути лише ключем… На мить він задумався. Цікаво, того дня двері були замкнені на обидва чи… Він повертів «баранчик» горішнього замка. Не замикається… Зламаний! Ось і відповідь. Точніше, «ось і запитання», — як сказала б Дора. І як же дівчинка вийшла, якщо єдиний справний замок не можна відімкнути без ключа? Навряд чи мама дозволяла дитині з особливостями розвитку замикатися зсередини… Він вставив ключа і покрутив. І як же вона вийшла? Чому, ну чому він не розпитав Галу раніше! Що може бути простіше! «Розкажіть, як зникла ваша дочка» — це перше, що він мусив би запитати після «здрастуйте»!
— Ти не слідчий, — сказав він собі. — Твоя робота — аналізувати поведінку злочинця.
«Тільки от приїхав ти не по це», — подумки заперечив він, кусаючи з досади губи. Який сенс у запитаннях, на які немає відповідей… Хоча… Він аж підскочив. Ну, звісно ж! Відповідь дуже проста!
Ніяк. Ніяк не могла вийти дівчинка, якщо ці двері замкнули на ключ.
Андрій вимкнув світло і вийшов із квартири, подумки уточнивши одну важливу деталь: «Ніяк, без сторонньої допомоги».
Розділ 20
Надя бачить світло
Ніхто не розумів її. Навіть мама. Мама розуміла найкраще, але й вона не завжди… Ніхто не знав, що відбувається в неї у голові. Коли десятки звуків одночасно говорять із тобою на однаковій гучності. І в цьому хаосі мама сто п’ятдесят восьмий раз підряд просить тебе надіти шапку.
Плесь! Плесь-плесь! — робить Надя, й на мить хаос відступає.
— Я запізнюся! — каже мама. — Ти не можеш піти без шапки!
І знову намагається надіти на неї плетену шапочку — таку нестерпно кусючу, аж здається, вона дряпає голову зсередини. Надя хапає її в останній момент і, вирвавши з маминих рук, жбурляє далеко вбік.
— Надю! Перестань! — кричить мама, але її голос тоне в шумі вітру за вікном і оглушно гучному тіканні Надиного улюбленого жовтого годинника в кухні.
Годинник раптом стає головним, витісняючи решту звуків, і Надя залюбки занурюється в цокання механізму, даючи собі перепочити від нескінченної какофонії звуків і думок. Тік-тік-тік-тік-тік.
— Надю! — строго каже мама. — Підніми шапку!
Та вона не чує. Тік-тік-тік-тік-тік.
— Якщо ти не хочеш іти до тьоті Олі, залишайся вдома! — погрозливо промовляє мама. — Сама! До вечора!
«Тік-тік-тік-тік-тік», — цокав годинник, і вона віддалася течії цієї спокійної річки зрозумілих звуків. «Просто шапка дуже кусюча, — подумала Надя. — Треба сказати мамі, вона не знає». Але говорити не хотілося. Хотілося ще трошки послухати.
Тік-тік-тік-тік-тік.
Тьотя Оля жила в іншому будинку. Там не було дітей, лише дорослі. Коли вони прийшли з мамою вперше, було трошки страшно, і Надя стояла, притиснувшись до маминого стегна і сховавшись за маскою зі схрещених пальців.
— Вона так встидається, — пояснила мама.
Надя визирнула з-за неї, роздивляючись незнайому квартиру і чужу тітоньку крізь щілини з долоньок.
«Встидається!» — повторили її думки. «Встидається-встидається-встидається…»
— Ну, така велика і встидаєшся? — здивувалася чужа тьотя. — Скільки тобі рочків?
«…рочків? …рочків-рочків-рочків?»
«Вона встидається!»
«Така велика…»
«…встидається!»
— Рочків! — сказала Надя і затулила долонями вуха, стараючись трошечки заглушити всі ці голоси. — Скільки тобі рочків!
— Що це з нею?
— Балується, — знічено всміхнулася мама. — Надю, перестань!
— Диви, що в мене є, — раптом сказала тьотя й узяла звідкись скляний циліндр.
Вона перевернула його в руках, і крізь прозору рідину всередині почали падати кольорові маслянисті краплі.
— Це такий пісковий годинник, — сказала чужа тьотя. — Тільки з олією.
— Годинник з олією! — здивовано вигукнула Надя і простягла руки до циліндра.
— Ой, щоб вона не розбила!
— Та чого ж вона розіб’є, — сказала мама й дала Наді годинник.
— Красиві крапельки… — прошепотіла Надя й сіла на підлогу просто там, у коридорі, спостерігаючи за дивовижною ритмічністю граційного танцю кольорових крапель. Рожевих і синіх.
— Та куди ж на підлогу, манюня! — бідкалася чужа тьотя.
— Нехай посидить… — сказала мама. — Їй таке подобається…