— Через раз заводиться, паршивець… — пояснив він, і мікроавтобус м’яко рушив по засніженій дорозі.
На торпеді блакитним світився годинник — початок на другу. Приплющивши очі, Андрій дивився на цифри крізь вії, і від них вусібіч тягнулися гострі блакитні промені. Він робив так у дитинстві, перетворюючи вуличні ліхтарі на космічні винищувачі, що стріляють лазером… Ось він кліпнув зо два рази, і цифри слухняно видали два потужні залпи, протнувши темряву кабіни снопом гострого проміння. Піу-піу. Завжди здавалося, що після смерті батьків він остаточно стане дорослим — бо куди ще дорослішати далі, якщо ти лишився найстаршим у роду… Насправді ж, зараз він почувався дитиною частіше, ніж колись. А може, хотів почуватися… Андрій поринув у невиразні, уривчасті спогади про дитинство, а цифри витанцьовували розмазаними блакитними плямами десь на краю поля зору… І він не помітив, як вони перекочували в сон.
Уві сні цифри були на старому електронному годиннику в квартирі її батьків. Якраз на кухні. Тільки цифри були зелені. 23:59. Подразливо мляво блимала двокрапка. Низьке зимове сонце освітлювало кухню рівним прозорим світлом. Аліса робила селфі — він бачив її обличчя на дисплеї телефона.
Туш драматично розмастилася по щоках, але вона намагалася всміхатися. От лише занадто стискала вуста. Так сильно, що вони видавалися безживно білими. А потім повернула голову і подивилася на годинник. Андрій теж це зробив — її очима. І навіть відчув її шиєю, як неприємно давить під самою щелепою щось грубе. Дріт. Уві сні він цілком точно знав, що це чорний, завтовшки з мізинець дріт від двоамперного подовжувача на три розетки, в який у неї вдома зазвичай увімкнений бойлер.
«Переноска, — подумав Андрюха. — Аліса завжди казала не „подовжувач“, а „переноска“»…
Він устиг відчути, як упирається в Алісину потилицю штепсель, що опинився коло самого вузла. Двокрапка на годиннику блимнула ще раз, цифри змінилися на 00:00. «Магія чисел», — подумав Андрій, пригадавши дурацький Алісин вираз, що вона його повторювала завжди, коли бачила на годиннику однакові цифри.
— Магія чисел… — прошепотіла в його сні Аліса.
І ступнула з табуретки.
Розділ 14
Остерігайтеся чудовиськ
Андрій прокинувся, судомно вдихнувши, і підстрибнув, наче на нього хлюпнули ківш льодяної води. Чи, може, окропу. Якоїсь миті здавалося, що саме окропу.
— Усе добре? — збентежено запитав Харитон.
— Так… — відчужено мовив Андрій; він машинально нишпорив очима по торпеді, шукаючи годинник, але чомусь ніяк не натрапляв на нього. — Котра година?
— Четверта сорок чотири, — Харитон, не відриваючи погляду від дороги, тицьнув пальцем у три блакитні четвірки на дисплеї. — Магія чисел.
— Що? — Андрій вирячився на нього, не цілком розуміючи, як міг почути зараз Алісині слова.
— Так кажуть, — пояснив Харитон. — Якщо всі однакові…
Отже, він нічогенько собі поспав… Андрюха випростався, вмостившись зручніше, і втупився у вікно. Вони бадьоро мчали по неширокій дорозі, що прорізала собі шлях крізь розкидані то тут, то там по пагорбах посадки. Місяць висунув над обрієм свій круглий, немов розпарений у лазні, писок і безсоромно витріщався, наче шукав нагоди втрутитися в розмову. У темних плямах місячного диска Андрієві зазвичай вбачалося обличчя, сповнене, здавалось, мученицької задумливості. Але зараз на губах місяцевої пики цілком чітко вигравала неприємна придуркувата посмішка хамлюги. А мама казала, там Каїн убиває Авеля.
— На той бік чого ми їдемо? — запитав Андрій, просто щоб у пам’яті перестав безкінечно прокручуватися моторошний сон.
— Річки, — відповів Чоловік у Червоному. — А ви що подумали?
Андрій мовчки знизав плечима. Уперше в житті він поняття не мав, де перебуває. Навіть на вокзалі до пуття на табло не подивився: останньої секунди заплигнув у вагон, і ось тепер — хоч бери й питай, яка це область… Те саме, що й цікавитися, котрий зараз рік. Харитон подумає, що він сідав у потяг у смерть п’яний. Ні, не так, він подумає, що Андрюху завантажили в потяг.
«Ми маємо бути десь на півдні, — раптом збагнув Андрій. — Якщо у справі фігурує дівчинка з похорону, отже точно південь. Тільки снігу щось забагато…» Він подивився вдалечінь. Потім ледь пригнувся, щоб побачити темне небо — так, наче хотів прочитати в нім перші передвісники світанку. Але пітьма тільки щойно дібрала смаку.
— Знайомилися зі справою? — запитав Харитон. — Пам’ятаєте, що й до чого?