— Загалом… Серійні вбивства. І дитина зникла…
— Дитина, так… — Харитон чомусь гмикнув. — Думаєте, вона досі жива? Об’єктивно.
— Об’єктивно… — Андрій зітхнув. — А треба об’єктивно? Я вважаю, поки є бодай якийсь шанс, потрібно шукати.
— А він є?
— Не знайшли тіла, значить, рано опускати руки. Хіба ні?
Харитон зацікавлено подивився на нього.
— А ви молодець! — здавалося, він здивований. — Добре, якби там хоча б хтось вважав так само.
— І як же вважають там?
— Скажемо так… — Харитон помовчав, намагаючись сформулювати. — Ви там непроханий гість. У найгіршому сенсі слова.
— Чекайте… Я вважав, мене запросили консультувати…
— Вас направили консультувати! А там сплять і бачать, щоб ви не доїхали. Такі умови задачі, дорогий Андрію Олександровичу: в одному крихітному містечку зашкалює щільність кістяків на квадратний метр шафи. І той, хто візьметься за ниточку, неодмінно розмотає весь клубок. Самі побачите. До речі, є й хороша новина, — Харитон хитро всміхнувся. — Найближчої суботи місцевий дільничний… А його прізвище за дивним збігом саме Субота…
— Це ж треба! — усміхнувся Андрій.
— Так ось, у суботу дільничний Субота візьметься за розум!
— Звучить як пророцтво.
— Я, між іншим, цілком серйозно! Він вирішить почати справжнє розслідування. Ось тут йому і придастеся ви!
— І чому ж це дільничний так вирішить?
— Зо страху.
— Що звільнять?
Харитон дістав пачку цигарок. Витягнувши одну зубами, жбурнув її на торпеду і прикурив, із-під лоба дивлячись на дорогу і притримуючи кермо ліктями. Андрій терпляче чекав. Нарешті, випустивши хмару диму, Харитон узявся за кермо і відповів:
— Що повісять.
— Дільничного?
Харитон кивнув:
— Попереднього лінчували всім селищем.
— У якому сенсі — лінчували?
— У класичному. За шию, на бетонному дашку будівлі поліції.
— Ви серйозно? Повісили поліцейського? І чому ж у новинах не було?
Чоловік у Червоному прочинив вікно й обережно встромив у щілину кінчик цигарки, струшуючи попіл. Зимовий вітер зі свистом увірвався в салон.
— Так стільки років минуло!
— А… — видихнув Андрюха. — Я вже подумав, недавно.
— Ну, для нового дільничного — не так уже й давно, — і він похмуро посміхнувся з власного жарту.
— То що ж такого особливого станеться в суботу вранці?
— Ярмарок! Та ви самі все побачите. Головне, о десятій п’ятнадцять будьте на центральній площі. Ні на хвилину пізніше!
Андрій кивнув. Що ж, до суботи він дотерпить. Видно, ситуація геть уже занедбана. Мимоволі уявив собі моторошний суд Лінча над колишнім дільничним… Як хлопцеві в поліцейській формі хтось накидає на голову зашморг, сплетений на кінці старої парашутної стропи, яку вкрав хтозна-хто і хтозна-коли, щоб прив’язувати корову… А той усе намагається щось довести оскаженілій юрбі, не розуміючи, що навіть не зможе закінчити думку, — бо вже кілька людей в адреналіновому угарі навалилося на вільний кінець, перекинутий через літеру «І» в написі «ПОЛІЦІЯ» на дашку…
Від парашутної стропи Андрюхині думки природно поповзли до чорного подовжувача на три розетки, що так реалістично зіграв роль у його недавньому сні, і в голові сама собою спалахнула суперечка зі слів «винен» і «не винен». Він знову подивився у вікно, намагаючись не слухати цей внутрішній діалог або принаймні не брати в ньому участі. Там так само понуро пливла зимова ніч. «Як тепер із цим жити…» — подумав Андрій.
— Про що замислилися? — нетактовно поцікавився Харитон, й Андрій мимоволі скривився.
— Та так… Ні про що…
У срібному світлі місяця по обличчю Чоловіка в Червоному пробігали тіні, немов ілюструючи лише одному йому відомі думки, що кружляли в кошлатій голові. Андрій схилився над торпедою, роздивляючись монети.
— А це ось — австралійський долар? Із пташкою ківі…
— Новозеландський.
— Можна глянути ближче?
Андрій намагався підштовхнути монету пальцем, не очікуючи заперечення, та Харитон на добрі секунди три відвернувся від дороги і дивився на нього дивним поглядом.
— Що? — не збагнув Андрій. — Не можна?
— Начхати тобі на монети.
Андрій розгублено підняв брови.
— Чому «начхати»?
— Бо в тебе макітра он просто плавиться! І думаю, твої думки максимально далеко від новозеландських доларів. Правда ж?
Андрюха стушувався від цього раптового переходу «на ти» і нетактовної спроби влізти йому в голову.
— Думаю, це вже точно не ваше діло…