Чоловік у Червоному незворушно потягнувся до лобового скла, закряхтів і ліг на кермо животом, геть-чисто відвернувшись від керування.
— Якщо вже й дивитися, то краще ось на цю… — пробурмотів він, силкуючись підчепити пальцем невеликий мідяк.
— Узагалі-то вам краще на дорогу дивитися…
— Не бзди, — незлостиво відтяв Харитон і, випроставшись, простягнув Андрієві мідну, завбільшки ледь меншу п’ятака, монету.
Андрій машинально взяв, хоч і не збирався.
— Грецький обол, — повідомив Харитон. — Давньогрецький.
Він помітно наголосив на першій частині слова.
— Якщо вже, як ви сказали, я чхати хотів на монети… — холодно почав Андрій, але Харитон його перебив.
— А ця — в тему! Саме до ваших думок, — він знову перейшов «на ви». — Греки клали такі в рот небіжчикам. Перед тим, як поховати.
Язик в Андрієвому роті моментально висох і прилип до піднебіння.
— А ви що… Думки читаєте? — він намагався сказати це знущально, але вийшло не дуже.
— Хто? Я? — Харитон з усмішкою поглянув на Андрія. — Можна і так сказати…
— І про що конкретно я думав, по-вашому?
Чоловік у Червоному гмикнув. Місячне світло прострілювало між верхівок дерев і осявало його лице якимсь демонічним світінням, надаючи рис мерця.
— Про смерть.
Андрюха смикнувся — майже так само сильно, як після сну, в якому Аліса стрибнула з табуретки.
— Не про свою, — заспокоїв його Харитон, але стало тільки гірше.
Андрій навіть не знайшов, що відповісти. А лише дурнувато витріщався на нього.
— Такий от обол клали небіжчику під язик, — безтурботно продовжив той. — Це була плата демонові, який перевозить мерців через річку Стікс. Зрозуміли? Плата за перевезення. До речі, не так уже й дорого, як на ті часи.
Монета і справді скидалася на старовинну — нерівна, вочевидь ручної чеканки, з товстими краями. З одного боку — профіль Афіни, з іншого на Андрія смішно вп’ялася сова…
— Між іншим, у ваших руках та сама монета, яку поклали в рота великому Олександрові Македонському, коли він, нарешті, спустив дух, — гордо повідомив він тоном неквапливого оповідача.
Андрій скептично форкнув. Любитель поточити ляси — ось він хто, цей Харитон… Видно, Валерка попередив, що Андрій допіру поховав маму. А може, і про Алісу розповів. Не ясно, якого чорта, звісно, але розповів. Ось він і меле, що попало — без особливого наміру і сенсу. На такого й ображатися не варто.
— До того ж утнув це той самий лікар, який отруїв його настоянкою білої чемериці, — задумливо продовжив Харитон. — М-та…
— То це історична реліквія! — Андрій щедро приправив свій тон сарказмом.
— Так і є, — незворушно запевнив він.
Обернувшись до Андрія, Чоловік у Червоному дочекався, коли той на нього подивиться, і додав:
— Особисто я й діставав.
Андрій силувано всміхнувся, показуючи, що оцінив жарт. Потім знову впився у вікно, на силуети дерев, що пролітали мимо. Ліс помітно порідшав, тепер дорога час до часу вибігала на відкритий простір, звиваючись між горбистими рівнинами.
— Дванадцять днів мучився, — якось зловтішно мовив Харитон. — Йому давали настоянку такими дозами, щоб помирав він повільно, і все скидалося на хворобу. Але була мить, коли Македонський цілком чітко зрозумів: це край… Хочте знати, що відбувається в такі хвилини?
— І що ж?
— Усвідомлення! — урочисто прорік Харитон, і подивився на Андрія з таким виглядом, ніби його відповідь була вичерпна.
— Усвідомлення чого?
— Усього! Того, хто ти є насправді. І вся принадність у тому, що нічого виправити вже не можна!
— Загалом Македонський — величний діяч свого часу. Що він мав усвідомити і виправити?
— А по-вашому, він мало накоїв? Чи ви вважаєте, не було потоків крові, що лилися у завойованих містах заради забави? Не було зґвалтованих жінок, грабунків, тортур, страт? Що там іще вважалося дотепним…
— Та харош уже! Тоді були інші часи. Не забувайте, до речі, що греки були язичники і вірили в Зевса. Тобто, за великим рахунком, — у грозу. А гроза нікого до милосердя й не закликала.
— «Пробач їм, бо не відають, що коять»?
— Точніше й не скажеш…
— Тобто, все погане люди чинять через незнання?
— Не все, звісно! — Андрій замислився. — Особливо в наш час…
— Тоді чому? Ось розкажіть авторитетно: чому люди коять злочини?
Харитон викинув цигарку і негайно закурив іншу — так квапливо, наче боявся, що за цим заняттям може проґавити відповідь.
— Із різних причин, — Андрій спохмурнів, намагаючись укласти суть кримінальної психології у стислу відповідь. — Комусь не додали любові… У когось дитяча травма… Комусь не пояснили… Одне слово, це ціла наука.