Ось чому вона збирається випустити одну з них просто зараз. Особисто.
Дівчина, яка погано розбиралася у пташках, навіть не підозрювала, наскільки точною виявилася її аналогія. Але найголовніше, вона не знала, що, впавши на дно небесного океану, серпокрильці рідко здатні злетіти самостійно. Як і багато душ не можуть пробитися до світла, якщо бодай раз дозволяють собі досягти дна. І тому виструнчилася на підвіконні у повен зріст — так, що все її тіло виявилося по той бік вікна, а босі пальці ніг занурилися у снігову шапку на хисткому металевому карнизі. Їй здавалося, що падіння стане початком польоту.
Якоїсь миті вона відчула болісну кольку сумніву, але пов’язану лише з тим, що це був третій поверх, а дорогу внизу вкривав товстий шар пухнастого снігу, який випав за ніч. А потім вона побачила, як сизу ранкову сутінь розрізало світло фар автівки, що наближалася, і план у її голові визрів остаточно. Вона подумала, що тепер уже напевно все вдасться: якщо впасти просто перед машиною, то її затія приречена на успіх. Отже, внутрішній серпокрилець, який так утомився від стотонної туги, вирветься в сутінки, що чекають на сонце! Щоб зустріти цей світанок разом із небом.
— Залишилося ледь-ледь… — сказала вона, уважно стежачи за тим, як рухається заграва автомобільних фар. — Зовсім трішечки… І ми будемо разом.
З ким разом, вона не уточнила, тому що пояснювати було нікому, та й ніколи — глибоко вдихнувши, дівчина, яка погано розбиралася в пташках, приготувалася стрибнути.
— Щодо вашої роботи, — знову озвався Чоловік у Червоному.
Андрюха відволікся від порожніх дворів й обернувся.
— А що, як я скажу, що причин, через які люди коять зло, всього лише сім? — продовжив той. — Ні більше, ні менше! Сім — от і вся ваша «ціла наука»!
— Типу… Сімох гріхів чи як?
— Смертних гріхів, — виправив Харитон.
Андрій гмикнув.
— Як у тому фільмі? Коли маніяк-убивця загодував до смерті товстелезного чувака-ненажеру?
— Непоганий фільм, — погодився Харитон, ніби й не вловивши глуму. — Але «зажерливість» — це неправильний переклад із латини. Гріх зветься «ненаситність», а це, погодьтеся, все змінює.
— А ви цікавитеся релігією?
— Скажу так: мене цікавить пітьма. І вас, я бачу, теж — якщо обрали роботу копатися в людських пороках.
— Оце ви закрутили… — неуважно відповів Андрій. — Я не ставлюся до цього аж так по-філософському.
— Не має значення, як до цього ставитеся ви, — зітхнувши, прорік Харитон. — Важливо, що з цього приводу думає вона!
— Думає хто?
— Якщо ви цікавитеся пітьмою, то й пітьма, безсумнівно, цікавиться вами! — загадково проказав Харитон.
— Це Ніцше?
— Це ви. Остерігайтеся перетворитися на чудовисько, якщо б’єтеся з ними, — оце вже Ніцше. І теж — про вас.
— Мені здається, ви ускладнюєте, — мляво відповів Андрій, не надто бажаючи занурюватися в нову дискусію.
— Цілком можливо! Адже ви точно підмітили: людина — тварина. Помилка тільки в тому, що ви знімаєте з неї відповідальність. Але ж призначення великого мозку саме в цьому — в умінні відрізнити світло від темряви! А що ж людина? Використовує його з протилежною метою. — Харитон вишкірився, дивлячись у темряву вітрового скла. — Вона прекрасно пристосувала свій мозок, щоб створювати виправдання.
Автобус повернув у вузький проїзд між двома п’ятиповерхівками, тісно притискаючись до однієї з них, наче кіт, що вирішив потертися об одвірок. Будинки затулили досвітнє небо. Головним джерелом світла тепер було холодне сяєво ліхтарів на площі, що показалася попереду — так, наче ранок відступив і вони знову повернулися в ніч.
— Так от, іронія в тому, — стиха продовжив Харитон, — що коли ви відчуваєте під язиком мідний присмак монети, всі ваші виправдання руйнуються! Ви розумієте ціну кожному вчинкові й усвідомлюєте, що зло, яке ви коїли, ніколи не було відносним, а ви чудово відали, що творили. Завжди. І ось тут вам стає по-справжньому страшно, хоч би як ви, Андрію Олександровичу, прикидалися атеїстом!
— Чого це я, по-вашому, прикидаюся! — здивувався Андрій.
— Бо є різниця між тим, хто не повірив, і тим, хто перестав вірити! Перестає не той, хто засумнівався. А той, хто зачаїв на Нього образу.