Він тримав перед очима Марії Григорівни фото з написом «Рогач Х. М.» на звороті. Але очі жінки, здається, дивилися крізь синюшне лице на світлині.
— Не впізнаєте? — повторив Андрій, то відводячи фото трохи далі від її очей, то підносячи ближче.
Але чоловічки Марії Григорівни були нерухомі, мов ягоди бузини в домашній настоянці, запаси якої в її погребі невблаганно закінчувалися.
— Обалдів чи шо… — пробурчав Субота, і боязко взяв Андрія під лікоть. — Такі фото показувати… Стара ж людина все-таки…
Вони вже були за хвірткою, коли Андрієві раптом здалося, що з хати долинув якийсь звук. Чи то плач, чи то протяжне, до знемоги тужне завивання. І дуже тихе. Таке тихе, що це міг бути і вітер у напівзруйнованому комині.
— Чули? — запитав Андрій.
— Що? — не збагнув мер.
— Наче вив хтось…
— Собака в неї, — пояснив Субота. — Такий само старий, як і вона.
Може, це й справді був пес.
Але Андрій ніяк не міг позбутися думки, що це затьмарений алкоголем мозок Марії Григорівни запізніло впізнав дівчину на фото.
— Дасте мені листа? — запитав Андрій. — Долучу, так би мовити, до матеріалів.
— Нехай забирає, — дозволив мер, і Субота негайно сягнув у кишеню. — Ви прямо сьогодні на Київ, Андрію Олександровичу?
— Ні, — він похитав головою. — Я ж командировочний. Коли скажуть, тоді й поїду. Ось подзвоню…
— І правильно! — підтримав його мер. — Відпочинете, виспитеся. У баньку можна увечері! У нас знаєте, яка банька!
— Дякую… До речі, а до залізниці далеко? — запитав Андрій, уже йдучи.
— Пристойно! — кивнув мер. — Ви хіба не з вокзалу їхали?
— Думав, раптом ближче є. Ну щоб не трястися три години… — Андрій намагався говорити якомога байдужіше. — Я поки тут, то почну шукати дитину, якщо ви не проти. Організую добровольців. Прочешемо селище…
— А чому ж ні, — безрадісно погодився мер. — Якщо пообіцяєте не лякати людей фотографіями трупів. Якщо ми вже розібралися, що ніякого маніяка у нас немає…
— Він у катакомби спускаться хоче, — ябедним тоном вставив Субота.
— Он як? — здивувався мер. — Сумніваюся, звичайно, що ви туди добровольців знайдете… Але якщо вже вирішили, почніть із нашої пожежної станції. Прямо до Науменка і йдіть. Не знайомі ще?
Андрій аж здригнувся, почувши прізвище свого головного підозрюваного.
— Із його дочкою вчора познайомилися, — відповів він.
— Значить, ніяких серійних убивць? — мер простягнув йому руку.
— А у вас є серійні убивці? — вдавано здивувався Андрій.
Мер розсміявся. Відчуття було таке, ніби вам в обличчя, обдавши смердючим диханням, вишкірилася вовча паща.
Він потилицею відчував, як вони пропалюють його поглядами, але озиратися не став. Не повірили, ясна річ. Не повірили, що він повірив.
І що тепер? Валерка сто разів уже мав передзвонити… Але припустимо, не передзвонить. Що робити? Просто шукати? Але ж ясно, що її викрали. І Субота не дозволить оглядати подвір’я і сараї. Радше замети і каменярні — це все, де йому дозволять шукати. З іншого боку, зараз він усе одно йде чи не до головного підозрюваного. Ще є Дора, яка дає дивні підказки. А ще — течка: він так і не закінчив її вивчати, а там же мають бути й інші прізвища, крім Рогач. Якщо є інші фото, мусять бути й прізвища…
До пожежної станції, казали, рукою подати, але дорога була геть не розчищена. Вбога стежка завширшки у два ступаки вихляла, наче віл попісяв, примушуючи виробляти ногами просто якісь танцювальні па, щоб не спіткнутися. Високо над селищем знову кружляла вертлява чорна пташка. Чи не та часом, за якою він ганявся вчора увечері… Дивно, що вона сама-самісінька в зимовому небі. Дивно, що взимку тут літає хтось, крім горобців. Хоча якраз горобців Андрій і не бачив. Здається, він узагалі не бачив тут птахів, окрім цієї. Задивившись, він якийсь час ішов, задерши голову і, ясна річ, поплатився: зашпортався й безпорадно повалився в сніг. Обтрушуючись, Андрій люто облаяв нерозчищені вулиці, місцевого мера, цю неймовірно снігову зиму і глобальне потепління…
Стежинка пірнула в якісь геть уже вузесенькі чи то провулки, чи то просто проходи між сараями, аж раптом вивела на дорогу, по якій він заїжджав у Буськів Сад. Андрій стояв біля підніжжя пагорба на околиці селища. Зліва дорога пірнала між крайніх хат, а трохи далі розлігся на снігу цукровий завод. Праворуч — збігала на пагорб, за яким несла свої спокійні води широка Туонь. У далечині ледь помітною синьою плямою виднілася табличка. Звідси не видно, але на ній, певно, перекреслена червоним назва «Буськів Сад».
Він вочевидь не туди звернув і заклав добрячий гак. Як звідси пройти до пожежної частини, він і гадки не мав… Промайнула думка піднятися на пагорб і поглянути згори. Як він пам’ятав, звідти селище видно, як на долоні. Андрій на секунду замислився, прикидаючи, а чи не швидше буде повернутися на площу. Але не хотілося так по-дурному починати все спочатку, і він подався на пагорб.
Йти довелося трохи довше, ніж він думав. По той бік пагорба ліниво переливалася на сонці Туонь, і звідсіля її вода видавалася свинцево-сірою. Протилежний берег вже не був схований за туманом, та виявилося, що на тому боці нічого нема — саме лише засніжене поле. Нескінченне й сліпучо біле, воно зливалося з низькими хмарами, так що не було видно лінії горизонту. На якусь мить Андрій навіть замилувався цією суцільною білизною — за рікою був не пейзаж, а величезний білий аркуш. Тільки над головою хмари набували відтінків і через це видавалися більш бляклими, ніж сніг.
Він обернувся і подивився на селище. Звідси його було видно цілком, і воно видавалося геть невеликим. Площа з коробочками багатоповерхівок, цукровий завод, неначе чорна пухлина, і самотня пташка над ним… Андрій насилу розгледів характерну будівлю пожежної станції — і справді, зовсім близенько до центру. «Чогось бракує», — раптом подумав він. Це було дуже чітке відчуття. Цілком точно в пейзажі перед ним мусило бути іще щось. Андрюха уважно пробігся борозенками вулиць і сніговими горбиками дахів, знайшов поглядом свій готель і медпункт, але так і не міг зрозуміти. Зауважив, що немає церкви (принаймні такої, щоб з куполами), але ні, річ не в тім. Бракувало чогось іще. Аж раптом його осінило. Це було трохи дивно, враховуючи, як далеко розташований Буськів Сад від інших населених пунктів. Він навіть обернувся, думаючи, що, можливо, знайде елемент, якого бракує, десь у сніговій пустці за спиною. Але нічого схожого йому не трапилося. Цікава деталь… Цілком несуттєва, звісно ж… І напевно, є якесь просте пояснення, чому саме так… І все-таки, враховуючи, що навколо на кілометри жодного іншого населеного пункту, це було якось… Незрозуміло.
У Буськовому Саду не було кладовища.
Розділ 28
Друге воскресіння
Начальник пожежної станції Захар Науменко мав богатирську поставу. Голомозий, із залишками шевелюри над вухами і на потилиці, в товстих квадратних окулярах.
«На Чикатила схожий», — промайнуло в Андрія у голові, і він спробував позбутися цієї асоціації — вона заважатиме. А хоча — було б чому заважати! Ще якби тут проводилися нормальні слідчі дії — докази, підозрювані, експертизи тощо — він би, мабуть, був корисний. Якесь ворожіння на кавовій гущі, а не слідство.
— Старі каменярні йдуть під усім селищем, — знічено бурмотів Захар, розгортаючи на столі накреслену на ватмані мапу.
Його манера говорити настільки не в’язалася з величезними габаритами, що невпевнене затинання спершу видавалося вдаваним. Ну, або ж могутня статура — взятою на прокат… Андрій не зводив із нього очей.
— Усі електричні комунікації, як ви, мабуть, помітили, у нас під землею…
— То он воно що! — здивовано мовив Андрій, хоча зараз йому було начхати.
Він намагався зрозуміти, що хоче побачити. Чи можна взагалі роздивитися щось особливе в очах маніяка? Скоріше за все, ні. У звичайному житті серійні вбивці — теж звичайні. І що вдіяти?
— У нас жодного телеграфного стовпа, — вів далі Науменко. — А от карту каменярень або втрачено, або взагалі ніколи не існувало… Тут, на схемі, ми позначили проходи, через які прокладені електричні кабелі, і ті, над якими стоки дощової каналізації. Ну й зовсім небагато бічних ходів. А заглиблюватися в катакомби заборонено — вони багаторівневі, більшість із них не паралельні. До того ж іще й метан. Як ви знаєте, він отруйний і в природі взагалі нічим не пахне…