Андрій невпевнено кивнув, розуміючи, що співрозмовниця вочевидь не в собі.
— Мене Галою звати, — сказала вона і подивилася на Андрія.
Її погляд, хоч як це дивно, був поглядом адекватної людини. Втомленої, яка, видно, ніч не спала (а може, й не одну), але адекватної.
— Мене — Андрій… Ви як узагалі? Сильно постраждали?
Гала витягла з-під ковдри ногу — рябу від синців і свіжих подряпин.
— Усе тіло отак само розмальоване… І все. Навіть нічого не зламала.
Її тон був безрадісний. Ніби розчарований.
— Ви сказали, що намагалися піти?
— Багато разів.
— Тобто, ви сьогодні навмисне — на авто?
Вона сумно всміхнулася.
— Ага. З вікна. Не розрахувала: думала, впаду перед ним, щоб ви ще згори проїхалися…
— О, Боже…
— Він вас не чує, — безбарвним голосом зауважила дівчина.
— Хто не чує?
— Бог. Він тут нікого не чує. Навіть коли просиш про таку просту річ, як смерть…
«Усе-таки, не в собі», — подумав Андрій.
— А ви давно тут живете? — запитав він, щоб змінити тему. — У селищі.
— Не пам’ятаю вже… Моя дочка думає, що завжди.
— До речі, а вашу доньку… Її звуть Надею?
Гала здивовано подивилася на нього.
— Звідки ви знаєте?
— Я консультант у поліції. Приїхав допомогти її шукати. Й інших теж…
Андрій затнувся. Він не це хотів сказати. Шукати вбивцю — ось навіщо він приїхав. Просто пригадалися світлини мертвих дівчат, яких у нього повна течка. А щодо маленької Наді, то все, мабуть, навпаки: не хотів би він бути поряд, коли дівчинку знайдуть.
— Звідки ви знаєте про інших? — ледь стишивши голос, запитала Гала.
— Що?
— Про інших зниклих… Звідки ви знаєте? Вони приховують це.
— Хто приховує? Поліція? — насторожився Андрій.
— Та всі! Нікому немає діла! Надю вже й не шукають.
— Не шукають? І коли припинили пошуки?
— Не має значення… — вона похитала головою. — Не має значення, коли припинили. Її більше немає, моєї дівчинки.
Вона примружилася, стримуючи сльози. Андрій важко зітхнув, не знаючи, як поводитися. Зима, особлива дитина, серійний убивця — все це компоненти страшенно гівняного коктейлю, в якому немає місця для порожніх ілюзій. І він не збирається нікому брехати. Але бачити матір, яка ось так, завчасно поховала свою дитину — нестерпно, і він сказав єдине, що міг:
— Гало, треба вірити до останнього.
— Ви не розумієте, — прошепотіла вона. — Це не відчай. Я знаю, що її більше немає. Мені розповіли.
— Хто? Хто вам міг таке розповісти?
Вона підтиснула вуста, не зводячи з нього своїх небесно-блакитних очей. А потім квапливо, так немов чекала, що її вдарять по губах, мовила:
— Чоловік із намальованим лицем.
Вона не відводила безпорадних очей, очікуючи на реакцію.
— Як ви сказали? — Андрій подумав навіть, що йому почулося.
— Із намальованим лицем… — стиха повторила дівчина.
— І де ви його бачили?
Короткий дивний погляд кудись у куток палати і знову на нього. Андрюха машинально повернув голову — крихітна мийниця, квадратне дзеркало над нею, облущена зелена фарба на стіні, швабра, відро. Нічого більше.
— Ви не вірите мені, — відповіла дівчина.
— Якраз навпаки! Позавчора я сам бачив чоловіка в такій масці. Але далеко звідси, і я поки що не розумію зв’язку, але…
— То ніяка не маска! — несподівано імпульсивно заперечила Гала.
— Цілком може бути! — палко запевнив Андрій, злякавшись, що вона замкнеться й перестане говорити. — А чи могли б ви докладніше розповісти, як оцей тип… З намальованим лицем… Як він повідомив вас про смерть дочки?
Він сів на самий краєчок ліжка, подавшись уперед, боячись проґавити бодай звук. Вона зітхнула, не зводячи погляду зі звичайного прямокутного дзеркала над мийницею. В її очах темнів важкий, гнітючий морок.
— Мені весь час здається, він десь поруч…
— Тут точно нікого немає, — посміхнувся Андрій. — Повірте мені.
Він підвівся, загорнувшись у ковдру, підбадьорливо їй усміхнувся, проляпав босоніж до мийниці. На крані не було вентиля, зате на металевій раковині лежали старі пасатижі. Він гмикнув.
Відкрутив із їхньою допомогою кран — вода була іржава, і вмиватися він передумав. Потім демонстративно зазирнув у дзеркало. Над правим оком бордовим синяком темніла здоровецька ґуля, чоло і щоки сполосовані дрібними подряпинами.