— Щоб цілком не прив’язувати. Тут наглядати за нею особливо нема кому. А так хоча б судно могла собі взяти. Наш дільничний залишив.
— Вона злочинниця чи що?
— Самогубця, — відповіла медсестра. — Тільки серійна.
— Тобто?
— Четверта спроба.
Вона мала тихий глибокий голос і манеру говорити скрадливо, майже боязко. Чорне довге волосся, гнучка постава, тонкі вишукані кисті білих худорлявих рук.
— Мене Андрієм звуть, — представився він і всміхнувся.
— Знаю. Я вашу картку заповнювала.
— А ви Ксеня?
— А я Ксеня.
Якщо їй і хотілося потеревенити, вона цього не показувала.
Через якийсь час Андрій із лікарем сиділи в його кабінеті, де неяскраве вранішнє сонце залишало на підлозі два тьмаві прямокутники. Лікар улаштувався на єдиному стільці і курив, дивлячись у стіну. Йому було десь близько сорока. Може, й менше. Приємне розумне обличчя, ледь хвилясте темне волосся. Андрій сидів на тахті навпроти, посьорбуючи з надщербленої чашки гіркий чай.
— То виходить, відколи зникла її дочка, вона весь час намагається… — Андрій провів пальцем по шиї. — Той-во…
Лікар кивнув:
— Ви і про дочку знаєте?
— Я ж консультант у поліції… Тому й приїхав. До речі, я — Андрій. А ви?
— «Роздягайтеся, хвора!» — «А ви?» — різними голосами продекламував лікар і, реготнувши, втер руку об халат. — Не чули цей анекдот? Євген Павлович мене звати.
Андрій насторожено потиснув його теплу долоню. Лікарський жарт пролунав навдивовижу недоречно.
— Без вас ми б не впоралися, — серйозно мовив Євген Павлович.
Андрій знітився:
— Та годі вам… Попередні три рази якось же давали раду.
Євген Павлович зітхнув.
— Вона спершу повіситися намагалася. Удосвіта, коли дочка зникла, — на карнизі від фіранок… То він їй на голову обірвався. Дванадцять швів наклав… Начебто, адекватно поводилася… Казала, — на емоціях… Відпустив додому. То вона газ у квартирі відкрутила… Добре, сусіди запах відчули! Не встигла як слід надихатися. Ну, а сьогодні — прошу дуже: двічі підряд. Їй уже якась інша допомога потрібна, — він постукав себе пальцем по скроні. — А ми тут що можемо! Я й чергова медсестра — ото й уся допомога… Добре, що сьогодні Оксі, інші взагалі безтолкові.
— Оксі — це Оксана?
— Ксеня. Але всі називають Оксі. Медсестри добу через дві працюють. А я взагалі, можна вважати, без вихідних!
— А Гала… Вона через дочку?
— Через хвору голову! Інша мати шукала б до кінця! А ця… Жити їй не хочеться…
— Це ж треба: в сорочці людина народилася, й не цінує! Чотири рази жива лишилася…
— Три, — понуро мовив Євген Павлович. — Як то кажуть, лікар сказав: «У морг», значить — у морг.
Андрій спохмурнів:
— А чому три?
— Четвертий вона не переживе.
— Ні? — Андрія вразили не так його слова, як цілковито байдужий голос.
— Вона артерію пробила. Потрібна судинна хірургія, а це лише в області.
— То чого ж не везете?!
Лікар байдужо подивився на годинник.
— Ну, краще б узагалі звідти реанімобіль чекати. А він там зараз на виїзді, і теж по області. У кращому разі години за три тільки сюди виїде. Плюс дорога. Вона стільки не проживе.
— То везімо самі! Треба ж щось робити! — Андрій раптом усвідомив, як по-дурному, бездарно вони марнують дорогоцінні секунди — наче топлять пічку пачками банкнот.
— Та заспокойтеся ви. Якщо наша «швидка» заведеться — поїдемо. Михайлович там довбається, отже… Але однак не довеземо…
— Треба хоча б спробувати!
— Та ми спробуємо, ясно, — він знову поглянув на годинник. — Якщо за десять хвилин не заведеться, попрошу дільничного, щоб на своїй віз… Просто кажу вам, як є: хоч зараз ми виїдемо, хоч за годину, чи навіть якби уже їхали — однак шансів немає.
— Мені здається, так не можна, — Андрій знову спохмурнів.
— Як? Казати правду?
— Ні у що не вірити.
— А краще вірити в те, чого немає?
— Краще вірити, — переконано мовив Андрій. — Інакше якийсь середньовічний фаталізм виходить.
— Ну, знаєте… — гмикнув лікар. — Середньовічний… От якщо взяти монетку і підкинути… Решка — ваш виграш, орел — мій… І зіграти отак сто разів. Хто виграє?
— Та звідки ж мені знати.
— А я знаю. Буде плюс-мінус нічия. Якщо грати щодня, то за рік ми побачимо все одне і те ж: вічна нічия. Сьогодні у вас на один більше, завтра в мене, післязавтра порівну. Я в це не просто вірю, я знаю. І тому ніколи в житті не поставлю на гру в монетку нічого суттєвого. Якщо скажете, що це фаталізм, тоді я — фаталіст.