— Це теорія ймовірності.
— Точно! Я атеїст, і не варто вам на це ображатися. Весь мій медичний досвід показує, що віра — це те ж саме, що й порожні надії.
Іншого разу Андрій неодмінно сказав би, що він теж не вірить у Бога. Тим більше, що слова про теорію ймовірності — один до одного його власні. Але філософія Євгена Павловича скидалася на роздуте, гротескне відкидання самої можливості добра, й Андрюха навіть не придумав, як заперечити.
Чомусь пригадалося моторошне видовисько в дзеркалі. І він подумав, що в деяких цілком живих людей обличчя — наче ота маска. Намальовані посмішки, намальований смуток, намальоване співчуття в очах. Усе намальоване.
— До речі… Євгене Павловичу…
— Просто Євген, — поправив лікар.
— Ага, — кивнув Андрій. — Євген… Гала запевняла, що її донька померла, і, начебто, їй сказав про це такий собі чоловік у масці… Дуже незвична маска… На ній намальоване обличчя. Примітивно так — наче дитячий малюнок… Ви бачили тут щось схоже?
— Благаю вас! Вона могла розповісти, що її особисто відвідував художник Ієронім Босх.
— Чому саме він?
— Та це перше, що на думку спало! Просто він помер чотириста років тому, але це не означає, що Гала не може вважати, наче вони живуть разом. Якщо ви розумієте, про що я.
Андрій кивнув.
— Ієронім… — повільно промовив він, наче перевіряючи звучання на смак.
— Теж подобаються його картини? — пожвавився лікар.
— Правду кажучи, я взагалі далекий від… Просто ім’я цікаве… Не має значення.
— Мистецтвом треба цікавитися!
— Згоден, — кивнув Андрій. — Я про інше хотів сказати: я бачив чоловіка в такій масці в Києві. Перед самим від’їздом. І ось тепер, коли хтось згадує про нього вже тут… Скажіть, а чи може бути так, що в Буськовому Саду хтось дуже не хоче, щоб я копав цю справу?
— Справу зниклої дівчинки?
— Але ж зникла не лише вона… Євгене.
Євген Павлович дивно подивився на Андрія. Потім загасив цигарку в обрізаній бляшанці з-під пива, що правила тут за попільничку, й заходився мити руки. Домивши, підвів Андрюху до вікна й, обхопивши його голову долонями, довго зазирав у вічі. Узяв чайну ложку, примусив стежити за нею поглядом. Запитав, чи не нудить, зазирнув у горло. Він поводився так, наче їхню розмову закінчено й обговорювати більше нема чого. Довго порпався у скляній медичній шафі. Андрій усе чекав, а що як лікар вирішить відповісти. Але ні: Євген Павлович повернувся до нього, тримаючи в руках пінцет і затиснуту в ньому ватку, на якій було щось коричневе.
— Відкрийте рота! Це люголь.
Андрій слухняно дав обробити собі горло.
— Я дістав у вас із горлянки монету, — бурмотів лікар, зосереджено дивлячись Андрієві в рот. — Знаєте анекдот про проктолога, до якого прийшов пацієнт із довгою такою голландською трояндою в прямій кишці… Лікар каже: «Нащо ви її туди запхнули?», а він такий: «А це вам, лікарю!» М-та. Гхм. От і я тепер запитаю вас: навіщо ви її туди запхнули? Це ж додуматися — монету в рот!
— Та що ви, я просто в руках її тримав… Роздивлявся… Вона старовинна якась.
— Я зауважив. Із совою. Ну, що вам можу сказати: ви легко відбулися! Ще ледь-ледь, і все б закінчилося погано. А так — тримати вас тут не бачу сенсу, ознак струсу немає… Можете вдягатися. А я наберу Віталіка — це наш дільничний. Казав, що забере вас.
У Євгена Павловича задзвонив телефон. Той вибачився й відповів.
— «Швидка» завелася, — повідомив він, коли побалакав. — Допоможете з ношами?
Андрій кивнув:
— Ага. А ця монета… Можна її на згадку?
— Монету ваш водій одразу забрав. Щойно я її витягнув. Каже, рідкісна.
— Ясно… Піду, вдягнуся.
Андрій поставив чашку на підвіконня й вийшов.
За кілька хвилин вони повантажили ноші з Галою в «уазик» швидкої допомоги. «Видно, ровесник отого джгута, що луснув», — подумав Андрій. Перш ніж сісти в авто, Євген Павлович вийшов потиснути йому руку.
— Ще раз дякую за допомогу, — сказав він. — У вас чудове самовладання. І знаєте… Якщо хтось копає справу, то завжди знайдеться той, хто цього не хоче. Якщо ви розумієте, про що я.
— І ця справа — не виняток? — багатозначно запитав Андрій.
— Не виняток, — кивнув лікар.
Андрій мовчав, даючи йому змогу продовжити, але той заплигнув на водійське сидіння.
— І більше ви мені нічого не скажете? — не втримався Андрій.
Євген Павлович заперечно похитав головою.
— Мені ще тут жити. Якщо розумієте, про що я…
Розділ 18
Двері, що їх не можна відчиняти