Дільничний поліцейський Субота справляв враження типового телепня, хоча, мабуть, непоганого хлопаки. Загальну картину трохи псував відчутний амбре задавненого перегару. Вони удвох сіли в його припаркований біля брами медпункту старий «опель» (написи «поліція» з боків дільничний вочевидь власноруч вирізав із оракалу), і Субота раптом запитав:
— То хто ж вас направив, Андрій… Олександрович?
— Як це «хто»? — Андрій аж розгубився.
— Ну, оті… Посвідчення на відрядження у вас же є? І лист якийсь має бути…
«Має бути», — подумав Андрій, пригадавши свій дивний, сказати б, раптовий від’їзд.
— Зараз подивимося… — мовив він і розстібнув наплічник.
Щойно стара картонна течка опинилася на колінах, його знову охопило незбагненне відчуття сторонньої присутності — так, наче на задньому сидінні мовчки причаївся хтось іще. Якби цієї миті він подивився на Суботу, то помітив би, що дільничний, наче теж щось відчув і аж сполотнів. Поліцейський учепився пальцями в кермо так, аж побіліли нігті. Не зводячи погляду з картонної теки, він гучно втягнув носом повітря. Андрій узявся за зав’язки, та раптово відчуття присутності стало таке явне, що він не втримався й озирнувся, кинувши швидкий погляд на заднє сидіння. І лише тепер зауважив навіжений погляд дільничного.
— Що? — запитав Андрій. — Щось не так?
Субота звів погляд, наче допіру прокинувся.
— Нє… Та ви не шукайте зараз! Головне, що все є. А оформимо потім…
Він обернув ключ запалювання, й «опель» огидно зарипів стартером.
— Ви той-во… — Субота знову косо глянув на течку. — Що ви там нашому лікареві наговорили!
— Про що?
— Убивства якісь, зникнення… Ви де такого наслухалися?!
— Чекайте, — Андрій поплескав рукою по течці. — У мене всі матеріали на руках!
Субота спохмурнів і мовчки натиснув на газ. «Опель» смикнувся, нервово підстрибуючи у сніговій колії, аж Андрій змушений був ухопитися за ручку над головою, щоб не вгатитися об щось чолом.
— Матеріали в нього… — буркнув дільничний. — Ви про таємницю слідства щось узагалі чули, нє? Це раз. І два — ви неуважно читали.
— У якому сенсі — неуважно?
— У такому: дивлюся в книгу, бачу фігу! Всі, що зникали, знайшлися! Крім дитини…
— Тобто — знайшлися? Там же фото трупів!
— Да? — здавалося, що Субота здивований.
— Зараз покажу!
Андрій знову заходився розв’язувати теку, але Субота спритно поклав згори м’ясисту долоню. Його відстовбурчені вуха побуряковіли.
— Розберемся, — сказав він. — В отділєніє прийдете і розберемся…
Єдиний у Буськовому Саду готель виявився на відлюдді, неподалік цукрового заводу. Раніше він звався «Сяйво Жовтня», а зараз, унаслідок декомунізації, слово «жовтень» зняли. Відповідно, й сама гостинниця, не відстаючи від часу, перетворилася на готель. Перетворення, ясна річ, зачепило тільки вивіску, решта залишилася совєцькою — від високого столу адміністратора і до загального душу в кінці поверху (жіночий праворуч, чоловічий — ліворуч). Зате в небесно-синіх літерах над входом марксистсько-ленінської романтики не залишилось ані грама.
«Опель» зупинився посеред закрижанілого подвір’я, між довгою одноповерховою будівлею готелю й двоповерховим дерев’яним будинком — схоже, багатоквартирним, якщо, звісно, тут доречне слово «багато»: під’їзд був один, і навряд чи на поверсі було більше трьох квартир.
— Пічне опалення, чи що? — здивувався Андрій, кивнувши на дровітні під вікнами.
— У нас прогрес тільки до центральної площі добрався, — зауважив Субота. — Але п’ятиетажки — тільки для працівників заводу. Будущих. А тут із вигод цивілізації — тіки водопровод.
Якась жінка, показавшись на дерев’яному ґанку єдиного під’їзду, гидливо кривлячись, линула в найближчу кучугуру відро коричневої гиді й квапливо повернулася всередину.
— Учительський дом, — зауважив Субота.
— Але ж це було… — невпевнено почав був Андрій.
— Воно саме! Кажу ж тобі — тіки водопровод! Усе остальне надворі або — у відро. У гостинниці, кстаті, така ж сістєма. Але там хоча б бойлер стоїть.
— Бойлер? — Андрій досі думав про коричневу гидь, яку жінка вилила просто під вікна.
— І душова! — кивнув Субота. — Якщо по-маленькому, — дуже вдобно!
Вони вилізли з «опеля», й Субота відчинив перед Андрієм рипучі двері готелю.
— Ласкаво просим, як ото кажуть! Бідненько, але чистенько! Як у Нью-Йорку, тільки асфальт то́нкий! — він реготнув, либонь, дуже втішений цим бородатим дотепом.
— Послухай, — не стримався Андрій. — Я не розумію: а чого ж вона під вікно вилила оте-о…