— Перший раз чую, — Захар уперся ще дужче.
— Ну, зараз я нагадаю…
Андрій трусонув Захаром так, аж той клацнув зубами. Він навіть обм’як, ніби раптом надумав зомліти. Але враз спритно пірнув Андрюсі під руку, по-борцівському обхопив стегна і виштовхнув із дверного отвору. Андрій загримів спиною в сніг, Захар умить навалився згори і, важко дихаючи, заніс над Андрієвою головою здоровецький п’ястук.
— Успокоївся?!
— Давай, удар мене, — стиха сказав Андрій, — і я тебе вб’ю.
Захар нерішучо завмер. Потім, кректячи, встав із Андрія.
— Геть дурний чи шо… — бурмотів він.
Андрій, сидячи в снігу, діставав з-за свого коміра шматки снігу.
А тоді раптом безсило звів догори руки і гукнув, немов звертаючись до нічного неба:
— Як?! Як може бути, щоб різні люди одночасно все забули!
Захар раптом завмер, переставши обтрушувати сніг зі штанів.
— Як? — запитав він.
— Ото ж бо й воно, що ніяк!
— Стій-стій-стій… — він аж на лиці змінився. — Різні люди щось одночасно забули?
— Ну ось ти, типу, забув. А ще Субота, лікар ваш, медсестра, сусідка…
— А ми всі щось різне забули чи одне й те саме?
— Хочеш сказати, ви поміж собою не змовлялися? — Андрій підвівся, обтрусив джинси і дістав телефон. — Упізнаєш?
Він показав йому фото Гали.
— Нє-а.
— А ім’я Гала Приходько тобі про щось говоре?
— Геть ні про що.
— Ото й вони прикидаються, що геть ні про що! Тільки я поки що не здурів! Ми з тобою сьогодні про неї говорили, і ти чудово розумів, про кого мова! А лікар і медсестра взагалі… — він махнув рукою. — Нащо я тобі це розказую…
— О-хо-хо-хох… — зітхнув Захар і раптом рішучо кивнув у бік дверей. — Зайди!
— Передумав пудрити мені мозок? — Андрій саркастично підняв брову.
— Я не пудрю, — дуже серйозно мовив Захар. — Тілько коли всі одночасно когось забувають, це означає одне…
Він озирнувся, наче боявся, що їх можуть підслухати, і лише тоді промовив:
— Що цей хтось умер і повернувся.
Розділ 31
Історія однієї епітафії
— Я іноді вірші пишу, — стиха зізнався Захар, щойно вони піднялися в його обшитий вагонкою «під дерево» невеличкий кабінетик.
Старий письмовий стіл, диван, графік чергувань на стіні.
— Вірші? — не второпав Андрій.
— Ну як вірші… Голосно сказано. Так, декілька рядків до дня народження…
Андрій підозріливо поглянув на Захара.
— І що?
— Ну й читаю за столом… «Дорога Наталю Петрівна, Хай в житті у вас буде все рівно, І по вінця у чаші вина…»
— «Вип’єм чашу оцю ми до дна»? — закінчив за нього Андрій. — Я знаю цей жанр.
— Справді? — Захар зрадів. — У мене було: «Бо така ви на світі одна», але так навіть краще…
— Послухай, я й справді на межі. Давай до діла.
— Так оце воно і є — діло… Навесні до нас хлопчина прийшов працювати. Максим. Непоганий, веселий. А майже місяць тому — загинув. Хтось забив його на смерть. Кастетом…
Максима знайшли в його власній квартирі. Замість обличчя була моторошна кривава лемішка, і якби не татуювання, то його відразу і не впізнали б. Подейкували, хлопець зав’язав стосунки із заміжньою дівчиною. Ну а ревнивий чоловік вистежив коханців. Звідки взялися ці чутки і чи мали вони під собою бодай якийсь ґрунт — так і не з’ясували. Убивці теж не знайшли. Буськів Сад, який на своєму віку усіляке бачив, з тиждень позітхав, пошепотівся по закамарках, та й забув. Єдине місце, де Максима й надалі пам’ятали й сумували за ним, — пожежна станція.
Захар ходив, наче у воду опущений. Може, картав себе за те, що не захотів колись вислухати Максима, коли той поривався поділитися історією своїх любовних походеньок. Хто його знає, що було б, якби Захар вислухав і застеріг… А може, він просто бачив у Максові сина, якого сам ніколи не мав. Одне слово, за тиждень неясна Захарова туга сформувалася в чітке бажання увіковічнити пам’ять про Максима меморіальною дошкою на брамі пожежної частини. Мовляв, пам’ятаємо, сумуємо, — і вірші. Захарові видавалося, що лаконічний чотиривірш буде дуже доречний. У голові надокучливо вертівся рядок «кастетом скроню роздробивши». Наступний вимальовувався дуже нечітко, зате цілком виразно означився третій — «життя навіки полишивши».
Одне слово, вранці після того, як по Максимові відбули дев’ять днів, він прийшов на роботу, піднявся у свій кабінет і сів писати. Узявши щоденник, за давньою звичкою розгорнув сторінку з відповідним числом (він терпіти не міг заповнювати щоденник абияк) і заходився писати. Десь до обіду попільниця в нього на столі була вщерть заповнена недопалками, пальці вимащені пастою з ручки, а сторінка геть списана варіантами того самого чотиривірша, безліч разів перекресленого і переписаного вкладистим Захаровим почерком, аж поки нарешті він роздратовано видер її зі щоденника. «Напишу «пам’ятаємо, сумуємо« — і досить», — вирішив він, зіжмакав аркуш і з сумнівом поглянув на відро для сміття. Іще бракувало, щоб хтось прочитав оці його «кастетом скроню роздробивши». Тоді підсунув попільницю й чиркнув запальничкою. Хирлявий язичок полум’я невпевнено лизнув край аркуша і вмить щез. Науменко чиркнув іще кілька разів, але газ закінчився, й запальничка рішучо відмовилася видавати бодай щось, крім іскор.
Захар розстроївся, рвучко висунув найнижчу шухляду столу, якою майже не користувався, намірившись пожбурити туди чернетку. Аж ось сталося дещо дивне: в шухляді виявився ще один вирваний із його щоденника аркуш, зіжмаканий до розміру персикової кісточки. Захар насупився, намагаючись пригадати, коли і що він викидав минулого разу, але нічогісінько не пригадував. Тоді він узяв папірець, обережно розгорнув… Й омлів.
Аркуш згори і донизу був обписаний рукою самого Захара, й це був той самий багато разів покреслений і переписаний чотиривірш, у якому незмінно подибувалися слова «кастетом скроню роздробивши», а через рядок — «життя навіки полишивши».
Усе вказувало на те, що перший раунд поєдинку рими і змісту вже відбувся, але не залишив по собі жодного спогаду.
Якби він не відмовився від спиртного, то подумав би, що проявив свій поетичний талант на вчорашніх поминках. А так… Може, він підіймається посеред ночі, як сновида? Але чому тоді поетичний напад стався з ним тут? Чи, може, він примудрився пройти пів селища, а тоді тихо, щоб не розбудити чергового, прокрастися на пожежну станцію, і вже тут — віддався музі ліричної поезії? «Навряд», — виснував він, тим більше, що така думка відверто лякала Захара.
Він розгублено вертів у руках загадкову чернетку, силкуючись пригадати все, що чув коли-небудь про лунатизм, аж раптом зауважив дату. Вона була видрукувана в кутику аркуша, як це роблять у щоденниках. Так от, дата була якраз учорашня — 5 грудня, — а ось рік… Виходило так, що цей аркуш був списаний день у день дев’ять років тому — 2008-го. Хоч як це дивно, це несподіване відкриття відразу заспокоїло Захара. Він чув, що мозок здатний викидати різні коники, а тому не дивно, що багато років тому він уже написав ці самі рядки. Ясна річ, із якогось геть іншого приводу, але написав. Може, трохи дивно, що геть-чисто про це забув. Та якщо був сильно п’яний, — а з ним таке бувало і до братової смерті — то все можна пояснити.
Єдине, що трохи здивувало начальника пожежної станції, то це усвідомлення, що він живе в Буськовому Саду цілих дев’ять років. Дев’ять! Якби його запитали про це раніше, він би на око відповів, що років зо п’ять. Ну, від сили, шість! Від сили! Захар задумався, намагаючись порахувати, скільки разів зустрічав тут новий рік, але кожне тридцять перше грудня було таке схоже на будь-яке інше, що нічого з цього не вийшло. А про те, як у Захаровому житті були схожі перші числа січня, можна й не згадувати.
Того дня він пішов додому, вперше в житті глибоко замислений. Із дев’ятьох років він навряд чи зміг би нашкребти бодай на рік повноцінних спогадів! Єдиною помітною подією, відколи він сюди переїхав, була братова смерть… Два роки минули, а здається, що ось-ось… Весь інший час злився в одне суцільне мерехтіння днів.