Він гортав щоденник і намагався зрозуміти, як прожив рік, що оце минає, і вражався з того, що всі події в щоденнику геть порожні. Непотрібні. Викресли будь-яке, нічого не зміниться! Узагалі. Звісно, все зрозуміло: так, видно, у всіх. Ну, хіба що, крім президента якогось або співака… Але дев’ять років!
Найдужче дратувало, що він не міг ні за що зачепитися, щоб чітко підрахувати їхню кількість. Пригадати, а не вірити даті на папірці. Як це можливе? Чи в нього починається склероз?
У марних спробах пригадати бодай щось він провертівся в ліжку до четвертої ранку, не склепивши очей. Утомившись боротися із власною пам’яттю, Захар вийшов на веранду їхнього приватного будинку. Там, у куточку, серед закушпеленої батареї консервацій, що дружина заготовляла їх у промислових масштабах, за старою газовою плитою, під іржавою велосипедною рамою, якимись коробками і ще чортзна-чим, стояв ящик з макулатурою.
Колись Захар думав або здати її, або, може, просто спалити, але руки не доходили. Саме туди щосічня, у перший робочий день після похмільного анабіозу, Захар звично клав старий щоденник і, взявши новий, починав у всіх сенсах «із чистого аркуша». І ось, уперше за ці дев’ять років, він пропихався до ящика не викинути щось, а дістати.
Ящик був великий. Довелося розбирати барикаду з консервацій, відсовувати плиту і перекладати старий мотлох. А тоді він витягнув його на середину веранди і, щоб довго не порпатися, вивернув уміст просто на підлогу. Щоденники не складно було виокремити — вони вислизали на брудні дошки, красуючись витисненими цифрами року на твердих палітурках, й одразу вирізнялися серед давніх газет і журналів, картону, якихось пакувань і чомусь кількох пар старого взуття. Але Захар так і завмер у напівзігнутому стані з простягнутою рукою, ніби жебрак, якому жбурнули злиток золота, і лиш очманіло витріщався на розсипище макулатури.
Біля його ніг лежали добрі три десятки списаних щоденників.
— Їх було тридцять вісім, — видихнув Захар.
Його очі перелякано бігали, вилупившись у порожнечу.
— Як таке може бути? — недовірливо насупився Андрій. — Хіба ви живете тут аж так довго?
— Тридцять вісім років тому мені було одинадцять! — емоційно змахнув руками Захар. — Одинадцять! Я мріяв стати льотчиком. І поняття не мав, що десь є така місцина, як оця!
— Так… — повільно мовив Андрій. — І хто ж писав оці щоденники?
— Я! — і він навіть стукнув себе долонею в груди. — Я писав, я! У найстарішому дати написані від руки, і найперший запис — двадцять друге березня сімдесят дев’ятого року. Моїм почерком! Там написано: «На новому місці й на новій посаді!»
— Так… Щось я нічого не розумію… — Андрій повільно сів на старий кривоногий стілець, і той жалісно писнув.
— Я прочитав їх, — вів далі Захар. — Усе по порядку, від початку до кінця. І ось що дивно: майже в кожному був запис про нового хлопчину, якого звали Максимом. І завжди — наприкінці квітня або на початку травня. А в листопаді-грудні з’являвся запис, що Макса той-во… Вбили. Ну а рівно через дев’ять днів — вирваний аркуш. Поняв, нє?
Науменко, поки це говорив, то переходив на шепіт, то мало не зривався на крик, і Андрій уже вирішив, що перед ним божевільний.
— Дев’ятий день — і немає сторінки… — повторив Захар.
— Тобто, ви живете тут майже сорок років, але, очевидно, не дуже й старієте. І час від часу тут помирає й воскресає такий собі хлопець на ім’я Максим. А ви все забуваєте і знову пишете йому епітафію. Я нічого не переплутав?
— Я не пам’ятаю, скільки тут живу, — серйозно відповів Захар, не вловивши сарказму.
— Але ж рік, коли сюди приїхали, пам’ятаєте?
— Думав, що пам’ятаю. Типу десь одинадцятий. А потім оце вирішив, що восьмий… Точніше не скажу.
— Та ну, — Андрій недовірливо всміхнувся. — Який президент був — пам’ятаєте?
— Президент — це по тєлєку. А де я дивився той тєлєк? На дивані. Тут на дивані чи в якомусь іншому зажоп’ї на дивані — яка різниця. Поняв, нє? Не помню я…
— Послухайте, ви повинні звернутися до спеціаліста, — спокійно сказав Андрій. — Серйозно. Якщо непокоїть — потрібно звернутися.
— Ти мені не віриш! — Захар обвинувально тицьнув у нього пальцем. — А як же ця дівка? Ти кажеш, усі забули якусь дівку!
— Але ж я її пам’ятаю!
— А знаєш чому? Бо ти тільки що приїхав! Ти ще не став, як ми!
— Це ж яким, цікаво?
— Хрін його знає… Отаким — як усі. Коли одне і те ж кожного дня, і тобі пофіг. Але скоро станеш. І тоді теж не згадаєш, який був рік, коли ти приїхав!
— Я справлюся, — пообіцяв Андрій. — І ось іще… Волонтерів усе одно потрібно знайти, і завтра почати шукати дитину. Кров із носа, ясно? Вранці я поговорю з мером, щоб усіх відпустив із роботи…
— Це не все! — вигукнув Захар, відчуваючи, що втрачає слухача. — Помирає не лише Максимко! Усі! Усі тут одного разу вже помирали! У тих щоденниках я знайшов запис про смерть кожного, кого знаю! А через якийсь час написав про тих людей, як про нових знайомих! Поняв, нє? Як про тих, хто тільки-тільки приїхав! І якось я теж здохну, і ти прийдеш на мій похорон, а потім ми познайомимося, як уперше!
— Ну що я можу сказати. До зустрічі на похороні… — Андрій відсалютував йому, взяв куртку й, збентежений, подався до виходу.
— Недовго лишилося! — гукнув той йому вслід. — Скоро все тут згорить! Я тобі як пожежник кажу! Тут буде геєнна вогненна!
— І аз воздам… — кинув Андрій через плече і зачинив за собою двері.
Він уже встиг вийти надвір, як Захар вискочив раптом услід і вигукнув:
— Сьогодні в медпункті чергує медсестра Ксюша, яку чотири роки тому вбив її чоловік! А лікар Євген Павлович колись заблукав у катакомбах і не повернувся! А ще наш дільничний… Його повісив натовп просто на вході у відділок — на старій парашутній стропі, якою прив’язували корову!
Розділ 32
Гнів
Потрібно було діяти — просто щоб не збожеволіти. Потрібно було робити бодай щось, аби знайти дитину, бо шанси на її порятунок танули на очах. Бодай щось.
Андрій сів на ліжку в своєму номері й вийняв із наплічника картонну теку.
— Ну, привіт, — сказав він, щоб упоратися з облудним відчуттям, ніби старий шмат картону дивиться на нього.
«Там мають бути прізвища, — нагадав собі Андрій. — Імена хоча б якихось жертв, окрім Христини».
Він заходився перекладати знайомі документи і фото. Дивно, та з усіх була підписана лише моторошна світлина трупа Христини Рогач. Решта — ні. Хоч вони йому зараз і потрібні…
Аж ось він побачив щось нове. Навіть дивно, що не помітив раніше. Груба, завтовшки з мізинець підшивка жовтавого паперу. На титульному аркуші напис від руки у правому верхньому кутку:
«АРСЕН»
В Андрія аж в серці похололо. Він умить забув про те, що шукав, — перед ним було докладне, любовно зібране досьє на третього і поки що найзагадковішого з підозрюваних. І головним у цьому досьє було зізнання, яке написав сам Арсен.
Вода стікала по стінках душової кабіни рожевими цівками. Арсен, запхнувши під тугі струмені руки і лікті, завзято тер шкіру пальцями. Був серпень. Він насолоджувався в літньому душі м’якою прохолодою води, яка ще не нагрілася на сонці. Кров змивалася неохоче. Тут занадто м’яка вода. Здається, мило можна розмащувати по тілу вічно… І як сталося, що він вплутався в це лайно! «Типу, ти не знаєш!» — роздратовано сказав він сам собі. «Просто іноді важко стриматися, — відразу ж жалісно заперечив собі Арсен. — Надто, якщо мова про Ксеню».
Арсен ніколи не вмів стримуватися, це справді так. Біда в тому, що й не намагався.
Того разу вони йшли повз «Мінотавр», був день, але якийсь незнайомий виродок у вицвілій футболці вже п’яно похитувався на ґанку. Він сам винен — навмисно збісив Арсена. Точно навмисно.
— Спровокував, — виправив його дільничний Субота, коли складав протокол. — Лучче сказать «спровокував».
Ну як спровокував… Витріщався на Оксі так, наче просто зараз робив з нею це у своїх пітних думках. До того ж цей його погляд був такий відвертий і такий помітний, що Арсенові здавалося, наче не лише він, а й усі довкола бачать зараз, як звиваються в знемозі їхні голі тіла — цього виродка й Арсенової дружини, яку він обожнював. Так, наче вся вулиця здивовано розігнулася на своїх городах, почувши, як високо й пристрасно стогне його Оксі і як хрипить старим псом хтивий чолов’яга. Арсен, звісно, не придурок, щоб отак ось накидатися й лупцювати когось лише тому, що йому щось там здалося… Та часом у ньому щось заклинює.