— І? — Андрій відчув, як у ньому скипає, тисне на скроні, заважаючи бачити, давка лють. Не шукають. Ці тварюки її навіть не шукають.
— Тут багато хто каже, що ще неясно: спасаєш ти таку дитину чи далі подовжуєш її муки. Поняв? Представ, яка в неї жисть… Може, їй така і не треба…
Андрюхина рука вистрелила, наче зірвалася з пружини. Він ухопив дільничного за барки і вдавив у старий шифоньєр так, аж той захитався й жалісно хруснув дверцятами. Комір синьої форменої сорочки врізався поліцейському в шию.
Ставши навшпиньки, він щосили намагався утримати рівновагу. Обличчя дільничного вмить побуряковіло, очі вирячилися, наче від сильного здивування, а губи розтулялися й знову стулялися, як у карася на стільничці. Якщо дільничний і намагався щось сказати, то навряд чи міг.
Лють, що спінилася в Андрія у грудях, намертво перекрила горлянку, залишивши змогу лише сопіти крізь стиснуті зуби. Вони стояли так секунди зо три, аж нарешті в Андрієвих очах промайнув вогник здорового глузду. Немов причмелений сказом пес, останньої миті раптом упізнав господареву дитину…
Власне, цієї миті він усвідомив, що тримає за барки співробітника поліції, й украй утруднює йому процес дихання. Й одразу розтиснув руки. Субота спритно прослизнув в Андрія під пахвою й відбіг до дверей.
— Я приїхав знайти її і знайду, — тихо мовив Андрій.
— Краще так сильно жопу не рви, — злісно заявив поліцейський уже з коридору. — Тут таке не люблять!
Він довго й ретельно намилював голову, дозволяючи люті, що клекотіла в горлі, стікати пінявими струменями і закручуватися спіралями в нуртовищі стоку. На спині вигравав витатуйований готичним шрифтом напис Honneur et Fidélité. Честь і вірність. Голова втомлено гуділа від дивних подій останньої доби, від невиразних тривог і нескінченних запитань… Але якийсь час йому вдавалося не думати. Взагалі ні про що — просто митися. Й лише тоді душ нарешті дозволив йому розслабитися, в його голову несміливо постукалася перша думка: треба себе опанувати. Якщо хочеш чогось досягти, краще себе контролювати.
Та щойно тиха темрява свідомості була порушена, думки немов із цепу зірвалися й жадібно кинулися пережовувати недавні спогади. Точніше — вони негайно повернулися до пронизливого погляду блакитних очей дівчини, яка звалилася на капот мікроавтобуса.
Тільки б вижила… І йдеться навіть не про те, що вона ключовий свідок у пошуках дівчинки. Йдеться про весь цей жах, що стався на його очах. У тому божевільному, непереборному її прагненні вбити себе, хай там що…
«Я маю піти, щоб повернутися»… Як же потрібно було переконати її в тому, що дочці вже неможливо допомогти… Навіть не так… У що іще потрібно вірити, щоб промовити другу частину фрази: «повернутися разом із Надійкою»! З іншого боку, людина, що вперто намагається померти, вочевидь не цілком нормальна. Але лікар! Лікар, що формально допомагає, але в душі — вже поховав живу людину! І тут-таки — дільничний, який по-філософському припускає, що дитині з інвалідністю краще дати померти, ніж рятувати… Та що з ними всіма таке… У пам’яті виринула жінка з відром коричневої гиді.
«Учительський дом… Так а скільки там тієї весни…»
Чомусь пригадався Харитон, який вочевидь начитався досьє на Андрія. Не те, щоб Андрюха знав про існування такої добірки особистих даних, але не дуже і здивувався. Та оте, як за допомоги цих знань Харитон всю дорогу розважався, не гребуючи такими темами, як смерть близьких — звісно ж, ні в які ворота… Якийсь психологічний садизм. Андрій пригадав їхню розмову про смертні гріхи, і мимоволі замислився про різницю між гріхом і пороком, а ще про те, як назвати тотальну невіру в щось світле, як ото у них усіх — у Гали, в лікаря, в Суботи… А тоді думки перестали вирувати, поступившись місцем звичайній утомі.
Він протер рукою запітніле дзеркало, стоячи перед шерегою однакових мийниць у порожній душовій. На нього дивився колишній легіонер, що добряче постарів, відколи востаннє надівав зелений берет із мечем у «крилатій руці» — емблемою другого парашутного. Хлопець, який втратив життєві орієнтири, але на поклик непевного передчуття зірвався в дорогу — шукати дівчинку, що спогади про зустріч із нею були мало не найсвітлішою плямою в його житті за весь останній час. Спогади, а ще мрії — що в них він вів цю ж таки дівчинку по бортику фонтана в літньому парку…
— Не може бути, щоб усе було марно, — мовив він до відображення.
…Валерчин телефон знову не відповідав. Після довгих гудків байдужо пікнув автовідповідач.
— Валер… Я на місці, поселився вже… Набери, коли зможеш… — він хотів було роз’єднатися, але передумав і продовжив диктувати. — Мені тут узагалі не раді. Розслідування вбивств немає, всі вдають, що нічого не відбувається… Не знаю, кого тут консультувати. Уже б забрався відціля, якби не дитина. До речі, ніхто навіть не намагався шукати… Щоб ти розумів, її мати сьогодні двічі пробувала накласти на себе руки… Двічі, Валер. Двічі! Дурдом… Я розумію, що шансів нуль… Знайти живою, я маю на увазі. Але… Словом, я залишаюся. І хай тільки спробують, срані виродки… А ти давай, виходь на зв’язок. Поки я тут чогось не начудив…