Вулиці селища були порожні й тихі. Здається, їх тут узагалі не розчищали. Де-не-де сніг розсували металевими черевами поодинокі авто. У вузьких коліях, немов акробати по дроту, тут і там простували самотні перехожі, змахуючи іноді руками, щоб не зашпортатися. Утрамбований сніг верещав під підошвами. Мороз неприємно покусював щоки, захланно вихоплював із-під самих вуст хмарки пари. Андрій тільки щойно зауважив, що вздовж вулиць немає телеграфних стовпів. Він навіть головою повертів. Це ж треба… Наче в дев’ятнадцятому сторіччі. «А електрика є… — подумав він. — По землі проклали? Цікаво, навіщо».
Назустріч трапилася якась жінка. Вона зійшла однією ногою з колії, ступивши в глибокий сніг майже по коліно, і терпляче чекала, поки пройде Андрій, навіть не звівши на нього очей. Він привітався. Вона ледь чутно буркнула щось у відповідь і поспіхом задріботіла далі, так на нього й не глянувши.
У далечині над селищем у низькому білому небі діловито кружляла самотня пташка. Звідси видавалося, що саме над цукровим заводом. Вона то ширяла, опускалася похилою дугою, то дрібно тріпотіла крилами, наче підіймалася на гребінь невидимої повітряної хвилі. Андрій приклав долоню до чола, намагаючись краще розгледіти пташку. Не схожа ні на горобця, ні на голуба…
«Люди туди потрапляють, а птахи відлітають, — пригадав він Надині слова під час їхньої неймовірної зустрічі на кладовищі. — І повертаються… І відлітають… І повертаються…»
Він і досі гадки не мав, що дівчинка там робила. Тепер цілком ясно, він зараз перебуває далеко не на півдні. А, до речі, де? От же ж дурня, він навіть не знає, в якій області. Але не про те мова. Хай там як, а він далеко від рідного приморського містечка, де поховав маму. Що там робила Надя? Чому була на похороні? Чи, може, вони просто схожі? Надя з Буськового Саду і незнайома світленька дівчинка на похороні. З Галою ж вони точно не знайомі… А може, Гала знала його маму? Чи там живе Надина бабуся?
Раптом у похмурій тиші засніженого селища грянув симфонічний оркестр, вирвавши його з роздумів. «Валерка!» — подумав Андрій і квапливо заходився плескати себе по кишенях. Промайнула думка, що «Політ валькірій» на телефоні — це ідіотизм, адже кожен дзвінок перетворювався на виклик із пекла. І все ж, навіть у ваґнерівських скрипках зараз вчувалося більше врочистості, ніж тривоги: нарешті зателефонував Валерка!
— Валер! — спішно відповів Андрій. — Алло, Валерчику!
— Ви вже з’ясували, хто вбивця? — промовив жіночий голос.
Андрій здригнувся й вирячився на дисплей. Номер не визначився — взагалі. Знову підніс до вуха.
— Алло, це хто?
— Дора. Дора із потяга.
— Дора із потяга? — перепитав він.
— Саме це я й сказала!
Він спохмурнів, збитий із пантелику дивною відповіддю. Заледве пригадав недавню попутницю.
— І звідки ж у вас мій номер?
— Андрію, це запитання нікуди вас не приведе, — суворо відповіла Дора. — Якщо хочете дізнатися, хто вбивця, шукайте запитання, що ведуть бодай кудись.
— Я не зовсім розумію, правду кажучи… Що ви намагаєтеся мені сказати?
— Усе навпаки! Я намагаюся запитати! Скажімо, як маленька дівчинка опинилася того вечора надворі? Мама покинула її вдома і пішла на роботу. Навіщо дитині кудись було йти? Ось запитання, яке неодмінно кудись приведе!
— Доро, ви щось знаєте?
— Я хочу дізнатися — як і ви, Андрію! Різниця в тому, що я вмію запитувати!
Це вже було цікаво. Перший подив минув, і тепер Андрій боявся, що риба може зірватися з гачка.
— Доро, ви десь тут?
— Я десь тут, а ви десь там — у цьому й суть телефонного зв’язку! Скажіть краще, ви запам’ятали моє запитання?
— Так… І дякую за допомогу… Але, можливо, є ще дещо, про що варто запитати?
— Про все! Вам варто запитувати про все, що видається цікавим! Як я вже казала, ви — не кішка. Є лише одне запитання, здатне вас занапастити, решту — неодмінно ставте!