І якби від воріт, де стояло зараз дівчисько, ви подалися простісінько до дверного отвору, що жовтів попереду, а звідти — не в цех, а сходами вниз, то опинились би в напівтемному підвальному приміщенні. Посеред нього був давно спорожнілий каналізаційний колектор, що більше скидався на басейн. Занадто маленький і занадто глибокий — немовбито його спорудив охочий стрибати з вишки, який водночас ненавидів плавати… А при самісінькому дні колектора, наче голодні пащеки велетенських черв’яків, зі стін стирчали жерла двох труб завбільшки понад метр. Обидві вони під крутим нахилом поринали в надра закинутих каменярень, що лабіринтом розкинулися під усім селищем. Колись, коли цукровий буряк гуркотів тут по металевих жолобах, а в повітрі щільною запоною стояв нестерпний сморід, мордаті труби зливали відходи просто в катакомби. Та вже багацько років єдиним їхнім вмістом була іржа, що покривала стіни.
Так ось: нині з труб струменіло світло.
І якби ви зазирнули в одну з них, то відразу наразилися на холодний, безжальний погляд Звіра, що стояв потойбіч.
Розділ 5
Фатальна помилка номер два
Андрій сидів у закушпеленому кабінеті слідчого Микитюка. Понаскидувані в кутку архівні теки, три допотопні монітори просто на підлозі, порожні стелажі у три ряди, старі обдерті стільці… Можна подумати, працівники райвідділку забули, де звалище. Ні, звісно ж, не забули… Реформа дісталася сюди поки що лише у вигляді двох відносно нових комп’ютерів, але списати гори старого мотлоху теж було цілим бюрократичним ритуалом, і тому все це очікувало свого часу… Молодика на небі чи ще чогось…
Серед купи того непотребу по-сирітському притулився облуплений письмовий стіл. Слідчий Микитюк, худий тип із виснаженим обличчям, згорбився перед монітором і щось нестерпно довго набирав одним пальцем на замацаній клавіатурі.
— Виходить… — він звірився з комп’ютером. — Починаючи з 23:47, вона телефонувала вам чотири рази. Так?
— Мабуть. Я не рахував.
— З якою метою?
— Та звідки я знаю… Я не взяв слухавку.
— Чому?
— За кермом був. Їхав… — Андрій подумав, чи варто пояснювати куди, і просто додав: — На похорон.
— Чому вона телефонувала саме вам, якщо ви кажете, що давно розійшлися?
— Поняття не маю! Ми відтоді не спілкувалися. Взагалі.
— Але ж виходить, що дівчина телефонує колишньому хлопцеві, з яким не спілкується, а за п’ять хвилин… — він намалював у повітрі зашморг навколо шиї.
Андрій важко зітхнув і спохмурнів. Слідчий уткнувся носом у монітор. Андрієві здавалося, що перед ним на екрані — щось особисте про них. Світлини, роздруківки розмов… Чужий чоловік на простирадлах… Усього цього на моніторі слідчого Микитюка, ясна річ, не було і бути не могло, але Андрюхина фантазія вже украй розійшлася. Стало неприємно. Наче хтось потис тобі руку спітнілою холодною долонею… Урешті слідчий нахилився й зашарудів у шухляді. Він щось дістав і заходився перекладати в себе на колінах.
— Ану… Погляньте… — байдужо промимрив він. — Упізнаєте когось?
На стіл розсипом лягли світлини, і слідчий негайно вп’явся в Андрія поглядом.
Андрюхине лице залишалося цілком безпристрасним, от лише вуха вмить побуряковіли. Очі неквапно перейшли з одного фото на інше, потім так само флегматично ковзнули по ліктях слідчого, що лежали на столі, по ледь засмальцьованій тканині його костюма, пройшлися гладенько виголеним підборіддям і, нарешті, зустрілися з його уважним поглядом.
— Але ж ти й виродок, — спокійно мовив Андрій.
Вона була сфотографована вже в морзі. Фотограф безпардонно взяв у кадр красиві груди і між ними грубий шов, який залишив патологоанатом. Прекрасна і після смерті… Якби не потворний ліловий пруг навколо шиї…
— Я вибачаюся… — знизав плечима слідчий, знову склавши світлини стосиком. — Повинен був подивитися на вашу реакцію. Всяко буває. Навіть навмисне доведення…
— Подивився? — процідив Андрюха.
Він одвернувся. Руки ледь помітно тремтіли, і слідчий якийсь час уважно свердлив їх очима.
— Питань, так сказать, більше не маю, — завершив Микитюк. — Ви не за кермом? Може, трохи, щоб нерви, так сказать…
І слідчий видобув зі столу пляшку горілки. За хвильку старанно подмухав у склянку сумнівної чистоти і налляв десь на палець, так і не дочекавшись відповіді.
— Я не п’ю.
— А хто каже! Один ковток… Ви аж на лиці перемінилися… Вибачте ще раз.
Урвавши його бубоніння, Андрій мовчки вихилив склянку.
— Ще? — запитав слідчий.
Андрій хитнув головою.
— А їй ніхто не погрожував? — обережно запитав Микитюк і сховав пляшку. — Може, надоїдав дзвінками чи що… Знаєте, люди іноді мають борги, напрімєр…
— Та звідки я знаю! — прохарчав Андрій, що й досі кривився від горілчаної гіркоти. — Вдесяте кажу вам…
— Так… Просто взяти отак і встромити голову… — слідчий помацав себе за шию. — Вона той… на шнурі удлінітєля…
Андрій звів на нього очі, й той затнувся.
— Вибачте, — байдужо промовив Микитюк. — Я про те, що не на рівному ж місці такі рішенія…
— Не таке воно вже і рівне, — знизав плечима Андрій. — Аліса дуже імпульсивна. Була… Можна сказати, схильна до істерик. Та хто ж знав, що до такого дійде…
— А ще й ураховуючи її стан! — закивав слідчий. — Це вже не просто самогубство! Це вже, виходить, два в одному!
Розгадка цього каламбуру спалахнула в Андрюхиній голові миттєво, він спробував був заштовхнути її якнайдалі, зосередився на диханні. Бракувало ще нападу на співробітника поліції… Він стиснув кулаки. Гучно хруснув суглоб. Слідчий метнув на Андрія швидкий погляд, і він зрозумів, що цей показний цинізм теж був навмисний. Отже, його серйозно підозрюють.
— Не лише своїм життям, так сказать, розпорядилася, — уточнив слідчий і замовк, уважно спостерігаючи за Андрієвою реакцією.
Той сидів, втупившись порожнім поглядом у стіну.
— Просто чудо, що батько в іншій кімнаті почув, як табуретка впала… — повільно провадив Микитюк. Він досі свердлив Андрія байдужим зміїним поглядом. — А вона, виходить, уже в реанімації померла.
— А дитина? — запитав Андрій, майже не ворушачи губами. — Що з дитиною?
— А ви знали, до речі? Що вагітна. Бо там термін невеликий, а ви, як я зрозумів, не спілкувалися. Чи дитина саме до розлучення?
Андрій рвучко підвівся, наліг стегном на стіл і завиграшки притиснув слідчого до стіни. Той перелякано вхопився руками за край, але з таким самим успіхом міг намагатися спинити потяг; стільниця боляче врізалася йому під ребра.
— Щось тісно у вас, — стиха мовив Андрій. — Вибачайте.
І натиснув дужче.
— Дістали дитинку! — прокректав слідчий Микитюк. — Успокойтеся… Зараз на штучному диханні. Ви мені ребра… Зламаєте…
— У якій лікарні?
— У другій дитячій… Та лікарі кажуть, шансів мало. Жить не буде.
Андрій видав низьке, тоскне виття, вхопив стос світлин і люто пожбурив об стіну. Вони норовисто розлетілися по всьому кабінету зграйкою чималих метеликів і вмостилися то тут, то там. Звіддаля могло видатися, що на світлинах — просто вродлива дівчина. Дуже вродлива і дуже молода. І хтось закарбував її, коли вона міцно спала.
Андрій повернувся з Афганістану чотирнадцятого року. Прохолодного березневого ранку вийшов із брами їхньої бази в Кальві, що на острові Корсика. Його кітель вилискував шевронами, нашивками і почесними знаками, його майно поміщалося в один армійський наплічник, а плани щодо подальшого життя мали всього лише два пункти: прибути в Марсель, а там сісти у потяг на Обань. В Обані була розташована штаб-квартира Іноземного легіону — з неї все почалося й нею мусило закінчитися. А далі зяяло здоровецьке і непевне ніщо. Мабуть, пафосно можна було сказати «відкритий увесь світ», але насправді приблизно так само весь світ відкритий перед парашутистом, що стоїть на рампі: хоч як крути, а однак полетиш униз. І добре було б нічого собі не поламати. Андрієві, ні багато ні мало, належало наново віднайти сенс життя. А з цим вимальовувалася проблемка.