— Надю! — строго каже мама. — Підніми шапку!
Та вона не чує. Тік-тік-тік-тік-тік.
— Якщо ти не хочеш іти до тьоті Олі, залишайся вдома! — погрозливо промовляє мама. — Сама! До вечора!
«Тік-тік-тік-тік-тік», — цокав годинник, і вона віддалася течії цієї спокійної річки зрозумілих звуків. «Просто шапка дуже кусюча, — подумала Надя. — Треба сказати мамі, вона не знає». Але говорити не хотілося. Хотілося ще трошки послухати.
Тік-тік-тік-тік-тік.
Тьотя Оля жила в іншому будинку. Там не було дітей, лише дорослі. Коли вони прийшли з мамою вперше, було трошки страшно, і Надя стояла, притиснувшись до маминого стегна і сховавшись за маскою зі схрещених пальців.
— Вона так встидається, — пояснила мама.
Надя визирнула з-за неї, роздивляючись незнайому квартиру і чужу тітоньку крізь щілини з долоньок.
«Встидається!» — повторили її думки. «Встидається-встидається-встидається…»
— Ну, така велика і встидаєшся? — здивувалася чужа тьотя. — Скільки тобі рочків?
«…рочків? …рочків-рочків-рочків?»
«Вона встидається!»
«Така велика…»
«…встидається!»
— Рочків! — сказала Надя і затулила долонями вуха, стараючись трошечки заглушити всі ці голоси. — Скільки тобі рочків!
— Що це з нею?
— Балується, — знічено всміхнулася мама. — Надю, перестань!
— Диви, що в мене є, — раптом сказала тьотя й узяла звідкись скляний циліндр.
Вона перевернула його в руках, і крізь прозору рідину всередині почали падати кольорові маслянисті краплі.
— Це такий пісковий годинник, — сказала чужа тьотя. — Тільки з олією.
— Годинник з олією! — здивовано вигукнула Надя і простягла руки до циліндра.
— Ой, щоб вона не розбила!
— Та чого ж вона розіб’є, — сказала мама й дала Наді годинник.
— Красиві крапельки… — прошепотіла Надя й сіла на підлогу просто там, у коридорі, спостерігаючи за дивовижною ритмічністю граційного танцю кольорових крапель. Рожевих і синіх.
— Та куди ж на підлогу, манюня! — бідкалася чужа тьотя.
— Нехай посидить… — сказала мама. — Їй таке подобається…
— Я хоч ослінчик їй…
— Не треба, — сказала мама. — Їй не сподобається. Нехай так, якщо хоче.
— Ой, Гало… А лікарі що кажуть?
— А що вони можуть сказати… Раніше взагалі діагнозу такого не знали.
Надя дивилася на танок маслянистих крапель і щасливо всміхалася.
Вони не знали. Ніхто не знав, як чудово, коли наставала тиша. Коли світ переставав виштовхувати і спокійно відходив у тінь, даючи просто відпочити. Просто насолодитися такими неймовірними кольоровими краплями.
Синя, дві рожеві. Синя, рожева, дві сині. Рожева, дві сині. Рожева, синя, дві рожеві. Синя, дві рожеві…
— Ти будеш надівати шапку чи ні? — втомлено мовила мама, і її тон свідчив про те, що терпець уже урвався. — А в тьоті Олі годинник з крапельками, пам’ятаєш? Шапку надінь уже, я тебе прошу, і ходімо!
— Вона кусюча! — відповіла Надя й насупилася.
— Потерпиш! Надю, іншу я випрала! Мороз надворі! Надівай і ходімо, мамі на роботу!
Вона вперто мотнула головою. Рятівне «тік-тік-тік» знову розчинилося в хорі інших звуків.
— Надю, я не жартую! — сказала мама. — Ходімо до тьоті Олі, будеш там гратися годинником. Надінеш шапку?
Мама не розуміла. Не розуміла, яка кусюча та шапка. Тоді Надя, обхопивши руками голову, голосно і пронизливо закричала — ось, яка вона колюча.
— Але ж яка ти!.. — обурилася мама. — Тоді залишайся сама! Увечері мама повернеться, зрозуміла?
Гала з сумнівом поглянула на годинник. За дві хвилини друга. Перерва, вважай, закінчилася. Вона і так на пів дня помінялася через Надю…
— Ідеш чи ні?
Надя рішучо захитала головою і склала руки на грудях. Не піде — що‑що, а цей жест Гала чудово розуміла.
Надя вже залишалася сама. Не на пів дня, звісно, але залишалася.
Гратиметься у свої кубики. Або дивитиметься на секундну стрілку улюбленого «жовтого годинничка». А о восьмій Гала закінчить — й одразу додому.
І, зітхнувши, мама вийшла і замкнула двері на ключ. Це було вперше, коли вона лишила її вдома саму так надовго. І востаннє.
Двері ляснули — різко і неприємно.
Надя прокинулася.
Реальність зустріла її пітьмою. Світло тут могло хіба що наснитися. Образи швидко вивітрювалися з пам’яті, залишаючи по собі лише відчуття щемливої туги. Мама.
Надя рвучко сіла. Шурхіт крихітних лапок розсипався довкола неї, ніби то вітер закружляв у темряві сухе листя. Щури. Вона давно зрозуміла, що означає цей звук. Коли пригадала підвал їхньої п’ятиповерхівки, де чула цей запах і те, як вони з мамою сходили туди, а мама вихопила щура променем ліхтарика і голосно верескнула. А щур кинувся кудись у темряву, ледь чутно цокаючи кігтиками по бетонній долівці.