Розділ 21
Остання ниточка
Двері поліційного відділку були замкнені. Андрій розчаровано обдивлявся площу, запізно усвідомивши, що навіть не взяв номера Суботиного телефона. А тепер що?
У небі сновигала, насолоджуючись хвилеподібним польотом самотня вертлява пташка. Ймовірно, та сама, що і вранці. Знову кружляла над трубами цукрового заводу — недбалим штрихом у білому зимовому небі. Засвітився червоний напис «Я ♥ БУСЬКІВ САД», створюючи геть уже вечірній настрій. Андрій витяг телефон і набрав Валеру. Знову звичні гудки. Телефон посіяв чи що… Може, вдома забув.
Від’єднався. Давно вже пора набрати на міський. От лише номер поґуґлити… На жаль, мобільний інтернет був мертвіший за мертвого. Промарудившись зо п’ять хвилин, Андрій знову набрав Валеру і дочекався автовідповідача.
— Валер, її викрали! — повідомив він, щойно пропищав сигнал. — Дівчинку Надю. Якоюсь мірою це навіть дає надію. Бо якби і справді в заметіль заблукала, тоді все. А так є шанс, що жива. Тільки як її шукати — гадки не маю. Дасть Бог її мати виживе, тоді хоч якісь зачіпки з’являться… Послухай, а документи в течці — звідки вони? Там начебто підпис місцевого дільничного, а таке відчуття, що він узагалі не зацікавлений у розслідуванні. До речі, запитував, хто мене направив… Подзвони, бо я ніякого біса не…
Він замовк, витріщившись на «уазик» швидкої допомоги, що повільно вповзав на площу.
— Коротше, подзвони! — сказав Андрій у слухавку і побіг до «швидкої», розмахуючи руками.
«Уазик» зупинився, і Ксеня відчинила пасажирські дверцята.
— Щось сталося? — поцікавився Євген Павлович, нахилившись із водійського сидіння.
— Швидко повернулися! — здивувався Андрій. — То що там сказали? Надовго покладуть? Мені вона страх як потрібна, я ж вранці толком так нічого й не запитав…
Вони перезирнулися з кислими обличчями.
— Ми не довезли, — сказав Євген Павлович.
— Як?!
— Як-як… — він зітхнув. — Сонна артерія — не жарт. Швидше за все, внутрішня кровотеча… Знаєте анекдот: «Лікарю, я житиму?». — «А я не лікар, я архангел Гавриїл»…
Євген Павлович сумовито замовк. Андрій подумав, що обірвалася єдина ниточка… Він відчинив дверцята в салон, наче не вірив. Гала лежала на ношах — така ж, як і вранці. Тільки обличчя розслабилося й осунулося, як буває лише в мертвих. Крізь щілинку ледь розтулених губ виднілися зуби.
— Ви часом не до нас ішли? — запитав лікар.
— Ні… Я той… — думки розбіглися, залишивши в голові лише лунку порожнечу.
Андрій поглянув на яскраву шовкову хустину на Ксениній шиї. Що за дивна пересторога — не питати про хустину… Хто взагалі ота Дора? І що тепер робити з пошуками? По суті, не стало єдиної людини, яка могла щось розповісти про ймовірного викрадача… Хоча… Якщо це саме викрадення, то, знайшовши вбивцю, він зможе знайти і дитину. Хіба не так? «Ти не слідчий», — повторив він собі. То й що? Справжніх слідчих, судячи з усього, запрошувати ніхто не збирається. А він усе-таки в дечому фахівець.
— А є тут якась кафешка? — запитав Андрій. — Їсти хочеться страшенно…
— «Мінотавр», — кивнув лікар. — Тут поряд. Сідайте, підвеземо.
Він скорчився на оббитій дерматином лаві в салоні «швидкої». Галі погано закрили очі, й крізь щілинку лівого виднівся чоловічок. Андрій простягнув руку і прикрив мертві повіки. «Уазик» трясло, і тіло хилиталося з боку в бік. Здавалося, їй сниться кошмар і вона вовтузиться уві сні, намагаючись прокинутися…
Уже провівши поглядом «швидку», він раптом ляснув себе по чолу, зметикувавши, що забув попросити в лікаря телефон Суботи.
Єдине в Буськовому Саду кафе з несподіваною назвою «Мінотавр» було велике й порожнє. Простора зала, вочевидь, непогано пасувала для весіль і поминок, але обідати тут було все одно, що в ангарі для літаків. І холодно приблизно так само. Верхнього одягу ніхто не знімав.
Андрієві принесли пельмені, й він жадібно накинувся на їжу. Втім, не забував поглядати на місцеву барменку, що її круглястий бюст неквапно плавав над шинквасом туди-сюди: як вона відповідає покупцям, що заскочили купити заморожених пельменів, як обслуговує тутешніх пияків, вислуховуючи упіввуха недолугі компліменти… З усього було видно, що вона тут давно.
Поводиться більш ніж упевнено. Можливо, взагалі — власниця, хоч і молода. Отже, вона саме та, хто йому потрібен. З вигляду років тридцять. Обручки немає, отже, для початку можна до неї повсміхатися. Інший варіант — звернутися по допомогу, такі часто бувають жалісливі. Тільки історію краще вигадати, — допомагати поліційному консультантові ніхто не буде… Тим більше, їй тут іще жити, як сказав сьогодні лікар.