Пообідавши, Андрій попрямував до шинквасу, вирішивши імпровізувати на ходу.
— Порахуйте, будь ласка, — сказав він і вже зібрався осяяти її найкращою зі своїх усмішок.
Але дівчина навіть не звела на нього нафарбованих очей. Байдужо потицявши пальцем у касовий апарат, вона мовчки поклала перед ним чек.
— Дуже смачно, до речі, — зауважив Андрій.
— На здоров’я…
Він ляснув об стійку двохсотгривневою купюрою. Не підводячи голови, барменка змела гроші, а за мить виклала решту.
— Решти не треба, — якомога байдужіше мовив Андрій.
Вона завмерла на мить, ніби міркуючи, чи їй, бува, не почулося. Потім узяла решту і ще раз перерахувала.
— Тут сто шістдесят три гривні, мущина… — непривітно сказала вона і, так і не дивлячись на Андрія, повернула гроші на стійку.
— Усе вам! — відповів він.
І вона вперше звела на нього погляд.
Її очі вмить видали, що дівчині ще немає й тридцяти. У них сяяли радість, цікавість і недовіра одночасно.
— Сто шістдесят три? — навмисно грубо перепитала дівчина, але тепер у кутиках вуст вона старанно ховала усмішку.
— Кажу ж, пельмені смачні!
— На здоров’я, — повторила вона, втім цього разу слова пролунали тепло. — Давайте я вам хоч коньяку наллю…
— Ні-ні, — Андрій усміхнувся, — спасибі. Не п’ю. Принципово.
— Принципово? — повторила вона, піднявши брови.
У її погляді прозирало кокетство.
— Зараз багато хто так, хіба ні? «ЗОЖ» і все таке.
— Яке? — не второпала дівчина.
— «Здоровий образ жізні», — пояснив Андрій. — Не захоплюєтеся?
Вона скривилася:
— Ви нашу жізню бачили?
— І що, отак-таки геть немає людей, які зовсім-зовсім не п’ють?
— Може, і є хтось… Мер наш не впотребляє — у нього поджилудошна.
«Початок покладено», — подумав Андрій і подумки похвалив себе.
— А хіба немає когось, хто не п’є не через хворобу, а принципово не вживає? Навіть на свята, наприклад. От просто така людина — позитивна, до пиятики байдужна…
— І в компанії не скучна? — в риму уточнила барменка і нарешті всміхнулася по-справжньому.
— От-от, типу цього!
— Може, і є хтось…
— Хтось мені казав, ваш начальник пожежної станції такий. Як там його… Науменко, здається…
Її погляд умить охолонув, і усмішка стерлася з обличчя, наче її й не було.
— Свободний… — процідила вона крізь зуби і відвернулася.
— Та я ж просто полопотіти… — зніяковіло промимрив Андрій.
— Біжи он штаньми полопоти — в снігу надворі…
— Добре… — зітхнув він, аніскільки не розуміючи, де ж це дав маху. — Тоді коньячку, чи шо…
— Ти ж не п’єш! — буркнула вона, не повертаючись.
— Та яке там… — він востаннє все зважив і пішов ва-банк. — Не п’є людина, яку я шукаю. Вибачайте вже, що я на кривій козі під’їхав…
Вона кинула через плече сповнений сарказму погляд і мовчки поставила перед ним келих із «Закарпатським» і блюдечко з двома плястерками лимона.
— Шістдесят п’ять.
— Решта знову вам, — він виклав на шинквас іще одну двохсотку. — Обіцяю не ходити більше коло та навколо.
Вона секунди зо дві дивилася на нього, ніби приміряючись. Потім узяла купюру і демонстративно уважно заходилася вивчати водяні знаки. Нарешті дівчина сховала гроші в кишеню.
— Чого треба?
— Для початку потрібні люди, які не п’ють. Зовсім! — Андрій розстібнув наплічник і витягнув блокнот. — Ваш мер — це раз. А хто ще?
У куточку аркуша він тим часом вивів слово «мер».
— І кого ж ми шукаємо? — голос і далі був непривітний, вона чітко давала на здогад: розмова може завершитися будь-якої миті.
По центру сторінки Андрій написав у стовпчик три великі літери:
Н
С
А
— Скажімо так, — він звів очі на співрозмовницю, — я шукаю знайомого…
— Вік?
«Оце так хватка», — подумав Андрій.
— Вік… Від вісімнадцяти і до шістдесяти.
— Якось хріново ти з ним знайомий…
— Та ясно! — погодився Андрій. — Інакше я би відразу назвав прізвище.
Його відвертість трохи розтопила лід.
— Давай іще одну Лесю, — злагідніло мовила барменка.
— Кого?
— Двісті гривень жени!
— Можу тільки Тараса, — заперечив Андрій.
Вона спохмурніла, але кивнула. Він простягнув гроші.
— А ти пий, пий коньячок, — припросила вона, ховаючи купюру. — Я лічно такого дорогого й не куштувала.