Вона безцеремонно потяглася до малюнка в блокноті. Андрій запізніло згорнув його.
— Ух ти! А чому так дивно складені пальці? — запитала Дора, що ані краплі не знітилася.
— Це не ваше діло.
— Щось таке знайоме. Ви вже таке бачили?
— Можливо.
— У кіно?
Андрій стрепенувся. Якийсь хіба що натяк на думку ковзнув із самого краєчка свідомості, і він майже вхопив його.
У кіно… Він бачив такий жест у кіно… Андрій ніяк не міг зв’язати в одне ціле уривки образів, а Дора вже засипала його новими запитаннями:
— Навіщо носити браслет із власним ім’ям?
— Послухайте, а може, ми вас затримаємо, коли приїдемо? — роздратовано запитав Андрій. — Ви ж напевно якось пов’язані з убивствами! Допитаємо, як годиться. Можливо, ваша допомога стане ефективніша?
— Смішно, — без усмішки мовила Дора. — Я перефразую своє запитання: нащо б ви замовляли на браслеті гравіювання власного імені? Ви часто підписуєте речі?
— А може, це й не вона замовила, — нервово стинув плечима Андрій. — Може, подарунок.
— Отож, — схвально кивнула Дора.
— Що «отож»? — Андрій починав злитися. — Я, до речі, не жартую щодо затримання…
Та раптом затнувся.
— Що? — з готовністю запитала Дора.
Він застережливо підняв пальця й заплющив очі:
— Заткніться на секундочку, я вас благаю…
На щастя, Дора таки замовкла. У голові вертілася мішанка з її запитань — пальці, браслети, кубик цукру і крапки на трьох гранях. І в цьому всьому проступали дві нові думки. Дуже важливі думки, які не виникали в нього досі.
— А таки ж ваша правда! — мовив урешті він і рішучо підвівся.
— Ви сходите? — здивувалася вона.
Він кивнув:
— Браслет із власним іменем — це справді дивно. Бо то був не її браслет, а його! Отже, у Христини є такий самий. І на ньому теж є ім’я.
Дорині очі засяяли з цікавості.
— До речі, дякую за підказки.
— Не було ніяких підказок! — вона наче аж злякалася. — Лише запитання!
Потім глипнула вбік водія, так наче він міг підслухати, й стишила голос:
— Є щось іще?
— Можливо… — Андрій підняв руку і склав пальці. — Можливо, я бачив цей жест у кіно. Так роблять священники.
— І що це означає?
— Це означає, що мені потрібна Біблія.
— Потрібне що? — її очі стали круглі від подиву.
— Зупиніть десь тут! — гукнув Андрій і знову повернувся до Дори. — Біблія. Не знаєте, де дістати? Можна лише Новий Заповіт.
Вона знову кинула насторожений погляд у бік водія, так ніби вони обговорювали щось таємне, і стишила голос:
— Нащо вам?
— Цифри на кубику, — в тон їй загадково прошепотів Андрій.
Вона підтиснула губу:
— Це не так просто, як видається.
Автобус зарипів гальмами і зупинився.
— Якщо справді хочете допомогти, — сказав Андрій, ступивши до дверей, — знайдіть мені Біблію! Я живу в «Сяйві».
Вона непевно кивнула, ніби приймала серйозне рішення. «Таке враження, що вона весь час знущається», — подумав він і зістрибнув на засніжене узбіччя. Автобус рушив, але двері були ще відчинені, коли Андрій раптом побіг навздогін і гукнув дівчині:
— Доро! Як ваше повне ім’я?
Вона вочевидь здивувалася, що він це запитав. І навіть спохмурніла, так наче запитання було занадто особисте. Автобус важко і розвалькувато повернувся в колію, і двері-гармошка зарипіли в автоматичній спробі зачинитися. Він пробігся ще з десяток метрів, й усе чекав, що вона останньої секунди відповість, але Дора лише зашарілася, наче першокурсниця, й обдарувала його дивною усмішкою а-ля Джоконда.
Подумав чомусь, що вони бачаться востаннє.
У них на подвір’ї не було собаки. Андрій запам’ятав хвіртку ще минулого разу. У вікнах світилося. Що він скаже, якщо відчинить Арсен? Та начхати. Він за крок до відгадки. За крок до порятунку Наді. Якщо вона, звісно, жива…
Діти не мають помирати.
Андрюха зійшов сходами на веранду. Радше навіть на терасу — широка, влітку можна ставити стіл. По селах рідко такі роблять. Було чути, як усередині працює телевізор. Дзвенів посуд. Праворуч на одвірку був дзвоник. «Міські», — подумав він. Подзвонив. Чекав, що відчинить Арсен. Цікаво, як він відреагує.
Клацнув замок. Із-за дверей показалося здивоване Ксенине обличчя.
— Ви?!
— Послухайте, здогадуюся, що ви про мене думаєте, але йдеться про Христину…
Вона захряснула двері, ледь не вмазавши йому по носу.
— Побалакали… — зітхнув Андрій.
Аж раптом почув, як вона сама з кимсь говорить: «А що я можу зробити! Терміново викликають… Тому що телефон у мене сів… Звідки я знаю! Новий мені купи…» Двері відчинилися. Оксі на ходу накинула пальто.
— На годинку десь! — гукнула вона в дім. — Там перев’язка складна…
Самими лише очима показала Андрію, щоб ішов до хвіртки, і квапливо зачинила двері. На вулицю вийшли без жодного слова.
— Ксеніє… — почав було Андрій, та вона перебила.
— Швидше. Арсен іноді виходить подивитися, з ким я. Отам — направо.
Вона нервово озирнулася й пришвидшила крок.
— Та з якого це дива! — обурився Андрій. — У мене, до речі, до нього теж розмова. Нехай виходить.
Андрій розвернувся й пішов назад.
— Очманів! — Ксеня схопила його за рукав.
— Тебе він б’є, так? А з твоїми кавалерами робить дещо гірше.
Її очі на мить розширилися, так наче він уколов її шпилькою:
— Ти нічого не знаєш!
— Ага. І знати не хочу. Просто мене все дістало. Ясно?
Вона дивно на нього поглянула. Може, навіть зацікавлено. Андрій повернувся до хвіртки і став перед нею, склавши на грудях руки. Ксеня стояла поряд, але дивилася переважно на нього.
— Усе? — запитала нарешті. — Можемо йти? Вже не вийде.
— Думаю, це мене вночі він… — Андрій торкнувся до вилиці. — Але, мабуть, краще в нього запитати, так же?
І він рішучо ступив до хвіртки.
— Стій! — вона заступила йому дорогу. — Він скаже, що вперше тебе бачить. Що далі? Ну, наприклад, ти зацідиш йому по морді. І? Поведеш мене ставити свої запитання? А як я потім додому повернуся, ти подумав? Знаєш, що він мені зробить?
Андрій зауважив, що в неї знову хустинка на шиї.
— Навіщо взагалі з таким жити…
— Не твоє діло, — незлостиво відмахнулася Ксеня. — Ходімо вже.
Вона попростувала засніженою вулицею. Андрій пограв жовнами і подався слідом.
— Ми в якесь конкретне місце йдемо?
— У медпункт. Арсен такий, що й подзвонити туди може.
Щойно вони звернули за ріг, Ксеня помітно розслабилася. Навіть хода стала не така швидка. «Вона шалено його боїться», — подумав Андрюха.
— Дякую, що погодилася поговорити, — мовив він. — Я, правду кажучи, думав, що після всього…
— Ось, — урвала вона його і тицьнула під носа свій телефон. — Ось чому я погодилася. Пів години тому прийшло.
На екрані було текстове повідомлення від абонента «Христинка»:
«УГАДАЙ, ХТО МЕНЕ ВБИВ»
Розділ 37
Ананасики
«Мама знайде мене, — думала Надя. — Мама неодмінно знайде».
Вона заплющила очі й уявила свою мапу в голові. На жаль, усе було не так, як вона думала. Лабіринт виявився багаторівневим, коридори зміїлися безладно, зовсім не так, як у лабіринтах із дитячих журналів… Але тепер вона мала воду. І слабке світло, що струменіло звідкілясь згори у великій просторій кам’яній залі. Час до часу дівчинка знову заглиблювалася у лабіринт, та щоразу, трохи доповнивши уявну мапу, поверталася сюди, до води і світла.
Але ось у черговому відгалуженні вона боляче об щось зашпорталася. Надя навіть устигла виставити долоньки, готуючись упасти, але втрималася. Це щось покотилося підлогою зі знайомим металевим звуком. Вона шукала досить довго і дуже нервувалася через те, що довелося відірватися від стіни. Та врешті змогла повернутися до неї, а потім — знову знайти залу, де згори лилося світло.