«Жартує, — полегшено подумав він, занурюючи носа в келих, — це вже не так погано».
— Зовсім не п’є наш лікар, Євген Павлович, — задумливо протягнула дівчина, й Андрій під словом «мер» написав «лікар». — Хто ж іще… Ага… Арсен! Не пам’ятаю прізвища…
На цих словах Андрій стрепенувся й намалював у блокноті великий плюс поруч із літерою «А».
— …помічник мера чи хто він там, — завершила дівчина.
— А цей Арсен… Розкажіть про нього. Привітний чоловік?
— Цей Арсен? Уночі зустрінеш, то зразу рекорд із бігу поб’єш.
— Ну, а в спілкуванні?
— Щоб общаться, до людини, як мінімум, треба підійти. А Арсена всі десятою дорогою обходять. Він же припадошний. Кажуть, якось чоловіка на смерть забив — за те, що він на жінку його подивився.
— Отже, непривітний… — Андрій кивнув і поставив біля «А» мінус. — А як у нього з почуттям гумору?
— А ви шо, коміків шукаєте?
— Ага… — Андрій силувано всміхнувся.
— То йдіть до нашого лікаря. У нього що не слово, то анекдот. За ним як записувати, то можна ще один «Квартал» відкривати.
— «Квартал», кажете… — Андрій замислено погриз ручку і закреслив слово «лікар». — А Арсен як? Полюбляє пожартувати?
— Та я й не бачила, як він улибаїться, не те що шуткує! Може, просто лице в чоловіка таке — понуре… Але щоб юморний — точно нє.
— Чудово… — стиха мовив Андрій.
Він поставив поряд із Арсеном іще один плюс, тож вийшло «А + — +».
— Непитущий, але непривітний. Зате без почуття гумору, — виснував він.
— А чому «але» і «зате»? — зацікавилася барменка і спробувала зазирнути до Андрія в блокнот.
— Не має значення, — він прикрив сторінку долонею. — А що дільничний Субота? Знайомі ж із ним?
— О, це той іще алконавт! На всі празники́ — глибоке погруженіє.
Андрій намалював мінус і знову звів очі на барменку.
— Приємний у спілкуванні?
— Субота? Щоб сказати, що я з ним сильно общалась, так нє. Але сильно його в селищі ніхто не любить.
Андрій поставив Суботі другий мінус.
— А як із почуттям гумору?
— Ну, не сказала б, що він такий уже юморист… — вона замислилася. — Хоча сам, мабуть, думає, що юморист.
— Тобто? — перепитав він. — Намагається шуткувати, але не смішно?
— Я б сказала, що смішно — коли не намагається. Тільки він не розуміє. І бува, як пошуткує — хоч стій, хоч падай. Таке меле — на голову не налазить!
Андрій кивнув і поставив Суботі плюс.
— Уже дещо… Ну і Науменко. П’є?
— На Науменка у вас уже не хватає. Я вам про шутки Суботи якраз на всі розказала. Без здачі.
Зітхнувши, Андрій виклав на шинквас п’ятдесятку.
— Так ми скоро до Івана Франка докотимося, — зауважила барменка, роздивившись купюру на світло.
— То що там по Науменкові?
— По Науменкові я тебе сама запитаю. Питання сложне, але безплатне, — вона поклала на шинквас свої переконливі груди і нахилилася до нього, майже торкнувшись до його чола налакованим чубчиком. — Якого хріна тобі треба від мого батька?!
Розділ 22
Ногами вперед
Гала була страшенно важка. Небіжчики завжди видаються важчими, ніж тоді, коли були живі. Ксеня щосили вчепилася в ручки нош, боячись послизнутися на обледенілих сходинках медпункту. Євген Павлович пихкотів, намагаючись відчинити ліктем двері. Йому нарешті це вдалося, він квицьнув їх, розчиняючи, та раптом закричав:
— Стій, Оксі! Ногами треба! Ногами — вперед!
— Та чи вже не все одно…
— Розвертаймо! — він почав сходити вниз, штовхаючи Ксеню ношами. — Ти перша піднімайся!
— Та Євген Павлович! Освічена ж людина!
— Одне діло, освічений, а інше — такі оце речі… Обходь давай!
— Ви хоча б знаєте, звідкіля ця традиція?
— Поняття не маю… Обережно, там слизько…
— Раніше вважали, що коли нести мерця на цвинтар головою вперед, то він запам’ятає дорогу і повернеться, — Оксі всміхалася.
— А ми, до речі, в «швидкій» як її везли?
— Та йдіть ви!
— Проходь давай, не стій!
Ксеня закотила під лоба очі й переступила поріг.
Нічого схожого на морг у Буськовому Саду не було. Вони занесли ноші в перев’язочну — там батарея майже не працювала — і поклали долі. Ксеня пішла в палату відмивати кров, якою була перемащена стіна коло Галиного ліжка.
Вона майже закінчила, коли у двері постукали. Здивовано звела голову — місцеві ніколи б не стукали. Євген Павлович теж визирнув зі свого кабінету. Візитери, хай там хто вони були, входити не поспішали, й Оксі пішла до дверей.