І повернулася зі знахідкою.
Це була срібляста бляшанка. Повна. Надя потрусила нею коло вуха, й було чути, як усередині щось булькає. «Ананасики», — подумала вона, тому що любила консервовані ананаси понад усе на світі. Повертівши банкою, Надя побачила, що на ній є кільце. Спробувала підчепити його пальцем, але кільце ніби вросло в метал.
«Ананасики», — думала Надя, щосили намагаючись підсунути пальчика під кілечко, але місця було дуже мало.
Спробувала навіть вхопити його зубами, та їй не вдавалося. Тоді Надя знову трусила банку, і їй здавалося, що вона навіть бачить, як катуляються всередині смачнезні ананасові кільця.
Засмучена і втомлена, вона сиділа долі, привалившись до стіни. Щури боялися показуватися на світлі, і їхні очка хитро вилискували з темряви коридорів. Пальці нили, змучені спробами відірвати кільце. У голові весь час спалахували картинки, де мама висипає на тарілку розкішні кружальця ананаса, і шлунок відгукувався болісним спазмом.
Плесь! Плесь-плесь!
Голова паморочилася, й іноді Наді здавалося, що вона засинає наяву. Це було дуже дивне відчуття, якого вона досі не зазнавала. Так наче тепер її не виштовхує, а навпаки — вона провалюється.
Плесь! Плесь-плесь!
Це допомагало, але чимраз менше. Якби не запах ананасів, що ввижався їй дужче і дужче, вона б, напевно, весь час спала. Але голод, який пробудила знайдена в темряві бляшанка, ніби весь час тормосив її. «Підводься, — казав голод. — Відкрий її! Відкрий цю банку, ти ж так любиш ананасики!»
І тоді вона знову бралася за кляте кільце.
І ось вона підчепила його нігтем, і стало дуже боляче. Надя заплакала і щосили пожбурила банку в кам’яну бурульку. Банка відлетіла й жалісно зацокала в напівтемряві. Надя знайшла її і знову зі злістю жбурнула об стінку. Потім іще раз. А тоді сіла на підлогу, обхопила колінця й заплакала гірко-прегірко.
Аж тут відчула запах. Аж ніяк не уявний аромат ананасів, ні! Це був справжній, фантастично смачний запах чогось м’ясного… Запах їжі!
Там були зовсім не ананаси. Від удару банка деформувалася, й покришка зовсім трошечки відкрилася. Із крихітної щілинки точилася рідина, що пахла їжею. Надя не знала слова «тушонка», але те, що витекло з банки, було неймовірно смачне — і вона припала вустами до бляшаного краєчка.
Розділ 38
Щось лихе до нас іде
Тьмаві полиски кольору спілої вишні лягли на втомлене, вимордуване лихими передчуттями обличчя Павла Борисовича. Він іще раз затягнувся люлькою, милуючись рівномірним світінням тліючого тютюну, і подивився у вікно. За цієї пори року пообіддя — час сутінків. І хоч до заходу лишалося ще години зо дві, небо вже зблідло, і в меровому кабінеті панувала півтемрява. Світла з вікна було недостатньо, і на столі, понуро схиливши голову, горіла настільна лампа. Павло Борисович мовчав, насолоджуючись нетривким затишшям у власній голові, — дозволив очам просто вбирати жовте електричне світло. Вересові боки люльки приємно гріли пальці.
Павло Борисович випустив густу запашну хмарку і ледь відкрив долоню, милуючись ідеальним вигином чубука, де деревний візерунок склався в щонайкрасивіший малюнок. У буклетах його називали «полум’я».
Кажуть, Dunhill відбраковує вісімдесят відсотків вересових заготовок, які потім продає простішим брендам, і лише кожна п’ята перетворюється на одну зі страшенно дорогих люльок, на кшталт тієї, що він оце тримає. Ця думка несміливо ковзнула у свідомість Павла Борисовича, ніби сповіщаючи про те, що перерву закінчено. Утім, думка була приємна, і він не опирався. Йому подобалося володіти чимсь винятковим. Тією ж таки люлькою, що коштувала, як старий Суботин «опель». Він знову затягнувся улюбленим тютюном, насолоджуючись нотками фруктів і чорного хліба. Павлові Борисовичу подобалося купувати тютюн у красивих бляшаних пуделках, вони нагадували йому щось щасливе і безтурботне. Мабуть, оті льодяники, що привіз був колись із відрядження батько. Те пуделко теж було яскраве і бляшане, й точнісінько так само приховувало всередині дещо дивовижне і приємне…
У двері постукали, й показалося лялькове личко секретарки Міли:
— Захарій Михайлович. Як ви і просили.
Науменко тупцяв у приймальній зіжмаканою тінню й нервово м’яв у лопатоподібних лаписьках сизу вушанку від однострою.
— Нехай проходить.
Зсутулений, ніби так його могли не помітити, Науменко переступив поріг. Двері за його спиною негайно зачинилися, й він шумно видихнув. Запітніли ще досі холодні з морозу окуляри.
Тупогуб задумливо вертів у руках тютюнове пуделко, роздивляючись зображений на ньому тропічний пляж у промінні західного сонця.
Зараз вони заклеюють половину упаковки всіма оцими ідіотськими попередженнями про рак та імпотенцію. І щоразу Тупогуб примушує секретарку здирати наклейку й очищати коробочку від щонайменших слідів клею. І лише тоді вперше відкриває новий тютюн.
— Доброго дня, — нерішуче сказав Науменко, нервово протираючи окуляри.
— Бачилися, — відповів селищний голова і стукнув пуделком по столу.
Захар гарячково лигнув, розпливчастий силует Павла Борисовича видавався йому величезним, хоча, насправді Науменко був і вищий за грізного мера, і значно кремезніший. Мабуть, оцю перевагу начальник пожежної станції вважав геть недоречною, тому що згорбився ще сильніше і весь ніби обм’як.
— Я той-во… Сам не знаю, що на мене найшло… — забурмотів він.
— Перестань, Захарію, — великодушно відмахнувся мер. — Чудово виступив. Людям хоча б є про що поговорити.
— С-справді? — пробелькотів Захарій.
— Я не через це покликав. Іди сюди.
Захар нервово відкашлявся й надів окуляри. Те, що він побачив наступної секунди, не можна назвати інакше, ніж «привиділося».
Науменко коротко скрикнув, його пальці, що не встигли відпустити оправу, хаотично смикнулися, й окуляри, наче самі, зіскочили з обличчя. Він намагався їх спіймати, але натомість відкинув іще далі. Окуляри загриміли по паркету, Науменко кинувся за ними, впав рачки, а «наздогнавши», негайно надів і знову подивився на мера, так і стоячи накарячках.
— Ти пив чи що? — запитав голова, суворо звівши брову.
Обличчя Павла Борисовича було цілком звичне, хіба що трохи здивоване. Та секунду тому Захар, так само чітко, як оце зараз, бачив, що замість обличчя в мера — кишма кишить могильна хробачня, а єдині риси, які можна було вирізнити під цією живою машкарою, — це провали очниць.
— Тверезий як скло, — палко запевнив Науменко, а сам подумав: «Іде! Щось лихе до нас іде!»
І підвівся, струшуючи коліна.
— Шапку підніми, — сказав мер.
Щось буркочучи, той підняв шапку й зіжмакав у руці.
— На ось, — Тупогуб витягнув із кишені зв’язку автомобільних ключів. — На подвір’ї, заправлена, все як слід. Уночі розчистиш площу. Тільки не всю — ту половину, де сцена, і годі. А завтра ми урочисто передамо тобі ротор, і ти, на очах здивованої публіки, дочистиш решту. Поняв? Ну і далі там — спочатку головні вулиці, потім потроху до інших доберешся. Щоб у капцях можна було по селищу ходити! Просік?
— А коли пригнали?
— І в тебе не спитали, ти про це? — Тупогуб реготнув. — Годину тому. Та там усе супер. Це, Захаре, з аеродрому! Можна вважати, нова. Найкращі уми думали, як її списати, щоб тебе порадувати. Давай — танцюй на радощах і шуруй. Справ повно.
Тупогуб знову взявся за люльку, але та вже загасла. Захар і далі м’яцькав шапку і не ішов.
— Забув щось? — роздратовано запитав Тупогуб.
— Я, той-во… Думав, як уже й ротор купили… — він потрусив ключами. — То, може, і пожарку хоч якусь тоді… У перспективі… А то ж пожарна часть єсть, а…
— Що «а-а-а»! Ти мені тут не акай! Хто двигун від «ЗІЛа» продав?
Захар винувато опустив очі.
— Так він же все одно вже той-во…