На вкритому льодяною шкіркою ґанку стояла молода дівчина в білій чернечій хустці й синтепоновому пальті поверх чорної ряси. Замість хреста в неї на грудях красувалася брошка з чорною лискучою жабою.
— Слава Володарю, Що Несе Світло! — сказала вона.
— Во істину… — розгублено пробурмотіла Ксенія, не знаючи, як відповідати на таке привітання.
— Ми з патологоанатомічного бюро. Забрати померлу, — вона пхнула Ксені якісь папери в брудному пом’ятому файлі й задля переконливості тицьнула пальцем у жирний напис «Приходько Галина Вікторівна».
— Як по правді, не чекали так швидко! — здивувався Євген Павлович. — Я лише пів години, як дільничного повідомив…
— А ми тут саме проїжджали. За мостом… То ми ввійдемо?
— Будь ласка… — Ксеня відступила вбік. Черниці з різноманітних орденів і місій частенько були волонтерами при лікарнях, тож вона не здивувалася.
Тим часом черниця рішучо пройшла простісінько в перев’язочну, ніби була тут не вперше, залишивши в коридорі помітний шлейф якихось східних запахів. Можливо, спецій… Слідом за нею поріг переступив чоловік у дзеркальних окулярах-крапельках і чорному бушлаті. Навіть не привітавшись, він теж неквапно попрямував у перев’язочну. Ксеня й лікар здивовано перезирнулися. Тоді спохопилися й поквапилися за ними.
Монашка сиділа навпочіпки біля узголів’я трупа. Одна її рука була в небіжчиці на чолі, другу вона випростала в неї над животом, розчепіривши пальці, і щось бурмотіла, заплющивши очі, наче ота цілителька, що їхні оголошення висять на під’їздах старих міських п’ятиповерхівок. Чоловік у бушлаті стояв посеред перев’язочної, байдужливо дивлячись перед собою.
— Це вона молиться? — стиха запитав Євген Павлович.
Йому ніхто не відповів. Черниця шепотіла далі. Завершивши, вона не перехрестилася, а просто підвелася й безцеремонно переступила мертве тіло.
— А хіба на вас не повинен бути хрест? — несміливо запитала Ксеня.
Черниця холодно зміряла її очима:
— Повірте мені, можна обчіплятися хрестами, але це не наблизить вас ні на крок.
До ароматів спецій, що йшли від неї, додався нудотно-кислий запах гнилих фруктів. Можна було подумати, що так пахло в неї з рота. Вона знову присіла — цього разу спиною до них — поклала руки небіжчиці на лице і нахилилася, наче намірилася робити штучне дихання.
— Не наблизить до чого? — запитала Ксеня.
— До вищого милосердя… — провуркотіла черниця. — Люди ковзають до нього по тонкому льоду власної совісті. І вважають, що коли мчати щодуху, то більше шансів…
— І пришвидшуються на всі гроші! — озвався раптом чоловік у бушлаті.
— А пришвидшуватися не можна, — підтакнула черниця, що й досі сиділа у дивній позі.
— Що ви робите? — не витримав лікар.
Вона враз рвучко підхопилася, й звідкись із-під її рук до стелі зметнулася маленька стрімка тінь.
— Лайно яке! — вигукнула черниця.
— І-і-і! — верескнула Ксеня.
— Це ще тут звідки? — викрикнув Євген Павлович і нервово глитнув, бо на мить йому здалося (спаде ж таке на думку!), що черниця дістала пташку в небіжчиці з рота…
— А не треба ото під руки питати! — обурився чоловік у бушлаті.
— Дзьобнула мене! — поскаржилася черниця.
Тінь вдарилася об жарівку, метнулася на середину кімнати і метушливо затріпотіла на підлозі. Це була невеличка чорна птаха з неймовірно довгими тонкими крилами. Вона несамовито колотила ними по лінолеуму, марно силкуючись злетіти.
— Я відчиню вікно! — вигукнула Ксеня й уже ступила вперед, коли черниця зупинила її різким викриком.
— Зараз я комусь відчиню!
— Та що тут коїться? — обурився Євген Павлович.
Черниця раптом опустила очі, наче це не вона кричала секунду тому, і стала схожа на овечку в рясі:
— Це наша пташечка… — пролепетала вона. — Вилетіла в мене…
І сором’язливо всміхнулася, сяйнувши зворушливими ямочками на щічках.
— Ваша пташечка? — вкрай розгубився лікар.
— Вибачте, що так сталося… Швидше лови, чого стоїш!!!
Останні слова адресувалися чоловікові в бушлаті, і той негайно витягнув із-під поли складаний сачок. Зі свистом змахнувши в повітрі, він розклав його одним спритним рухом.
— Обережно! — сказав Євген Павлович. — Якщо злетить, битиметься об стіни!
— Не злетить, — запевнив чоловік у бушлаті. — Вони не можуть із землі.
Він скрадався до пташки, що билася на підлозі і, дивно, весь цей час відвертав лице, наче постановив собі впіймати, не дивлячись на неї.
— Ви що — навмисне не дивитеся? — запитав лікар чоловіка в бушлаті.