— Усе вже зламане, — відповів Андрій. — Я думаю, Надю викрали.
Дільничний аж підскочив із несподіванки, знову роззирнувся, а потім схопив Андрія за лікоть і витягнув на ґанок «Мінотавра».
— Хочеш сказать, тобі мало, що вона пропала, так ти надумав іще й викрадення приплести? — зашипів він Андрієві на вухо, хоча надворі не було ні душі.
— Приплести?! — Андрій рвучко вивільнив лікоть, загрозливо нависнувши над дільничним. — Я виконую за тебе твою роботу, якщо ти ще не зрозумів! Ти був удома в Гали?
— Нафіг вона мені всралася… — знітився той.
— Та до чого тут це! У неї вдома замок, який зсередини без ключа не відмикається! А Гали того вечора вдома не було. Так?
— Ну? — в Суботи почервоніли вуха.
— Баранки гну! Як вона відчинила двері? Я не запитую в тебе «чому», — хрін із ним! Скажи просто як!
— Ну як‑як… — насупився Субота. — Я откудова знаю…
— Ото і я про те! Повертаємося до першого пункту: чи може хтось перевірити замок на предмет злому?
— Так, а хто… Тільки в область отправлять… — Субота мерзлякувато поскулився, ховаючи голову в плечі. А тоді раптом ступив до Андрія й зашепотів: — Ти, той-во… Хотів шукати її в катакомбах — шукай! Де угодно шукай! А про маніяка я шоб більше не чув, поняв? По-нормальному прошу: пару тижнів ніяких маніяків і викрадень. А коли приїдуть оті довбані інвестори, папік займеться своїм заводом і вспокоїться. Тоді вже — пожалуста! Маніяки, трупи, все оце-го! Я перший землю гризти буду — отвічаю!
Він відступив, зашарілий. На брудні вулиці селища спадали сутінки.
На площі показалися самотні перехожі. Субота розгублено тупцяв на місці, так наче витратив на свою полум’яну промову весь запас відваги.
— То це все через завод, так? — запитав Андрій. — Або чому вашому мерові важливо не привертати уваги до селища?
— Просто так ти не вспокоїшся, да? — засмучено зітхнув поліцейський. — Я кстаті, чого тебе шукав… Мер хоче зустрітися. Жде тебе. І номер свій дай, бо нема.
Андрій продиктував йому номер. Субота мав якийсь пришиблений вигляд.
— Слухай сюди, давай начистоту, — почав Андрій, і Субота насторожився, наїжачившись, наче горобець. — Нас ніхто не чує, тільки ти і я, так що… Я знаю, що ти в курсі всього. І що сам намагався розкрити… У моїй течці скрізь твій підпис — на всіх протоколах.
— Нічого ти не знаєш! — відмахнувся дільничний.
— Скажи просто, хто на тебе тисне. Ваш мер? Чи, може, хтось іще? Я на твоєму боці, ти зрозумій…
— Откуда в тебе ця папка? — це запитання вирвалося в Суботи якимсь відчайдушним, тужливим вигуком.
— Тобто, як це: «откуда»! Ти відправляв кудись ці протоколи? Отам, видно, й вирішили передати до Києва. Дивно, що ти вдаєш, наче ніхто не знає, що тут відбувається.
— Віддай її мені, — несподівано злісно прогарчав поліцейський.
— А то що? — Андрій усміхнувся.
— Просто… Не треба воно тобі…
— Розберуся.
Андрюха поплескав його по плечу і пішов униз сходами «Мінотавра».
— Андрій! — раптом гукнув йому Субота.
Він озирнувся. На поліцейського жаль було дивитися. Такий погляд буває в кота, якого купають: коли той уже змирився й чіпляється кігтями в край пластикової миски. Суміш жаху, впокореності та злості.
— Не кажи йому, — тихо попросив Субота. — Не кажи, що там мій підпис.
Павло Борисович Тупогуб полуднував у своєму кабінеті. Незалежно від сезону, щодня о третій годині секретарка Міла подавала шефові тарілку домашнього сиру з фруктами, який вона ретельно збивала спеціально купленим блендером до стану повітряного мусу. По фрукти раз на тиждень доводилося спеціально відправляти авто в область. Сьогодні до сиру був виноград. Крупні, міцні, м’ясисті ягоди в солодкому ніжному, мов крем, сирі.
Павло Борисович був особливо педантичний щодо того, яка має бути його консистенція. Нині все було ідеально. Павло Борисович сидів, пригнувши голову, — так пригинається вовк, запихаючи скривавлену морду в оленячу тушу, що вистигає на снігу. Рухи його міцних кощавих рук, коли він орудував ложкою, були дрібні та гострі, наче страва жива і намагається вискочити з тарілки. Він вишукував у сирі цілі виноградини, квапливо клав їх до рота, прилаштовував поміж зубами і з насолодою розкушував. Виноградини лускалися в роті, а він мружився, мов гієна, що розгризає кістку.
Попоївши, він полюбляв курити люльку. Набита завчасно, вона лежала перед ним. Чекала, поки він упорається з сиром, підійде до вікна, розкурить дорогий тютюн і почне милуватися центральною площею. А з погляду Павла Борисовича, на площі було чим милуватися. Не все поки що зроблено, звісно, але поступово він перетворював цю місцину на справжнє лице селища. Метрові літери «Я ♥ БУСЬКІВ САД» — вишенька на торті. У селищі, звісно, було чимало проблем, але Павло Борисович не втомлювався нагадувати собі, з якої багнюки витягує цей ведмежий кут і скільки робить «для них усіх». І зробить іще більше. Набагато більше. Тому що Буськів Сад обіцяв окупити будь-які грошові вкладення сторицею. А відчувши можливість щось отримати, Тупогуб хапався за неї мертвою хваткою й уже не відпускав.